Розділ «XVIII»

– Чому не пити менi? Уп’юся – мене люба жiнка доведе до господи.

– А як не схочу? – задзвенiла вона жартуючи.

– Не схочеш? – каже, а сам її мiряє поглядом – яка. – Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?

Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує – не звiв очей шинкар з Чайченка, – аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, – тодi шинкар очi в землю врив.

– Хутко у вас празник, – говорить Маруся до шинкаря, – гостей же до вас, гостей!

– Дякувати, мене добрi люди не забувають! – одкаже шинкар. – Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, – то прихильному приятелевi мило подивитися на мою кралю!

Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.

– А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? – пита знов Маруся.

– Пом’янiть його душу, шановна хазяєчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молоду взято й завезено кудись… а вiн втопився.

– Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!

– Чого – бiдна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у свiтi… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам-один, а хiба вже вкупцi з коханкою!

Схиливсь до своєї жiнки, оком iскрить.

– Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! – додав.

Сумно стало. Мова не мовилася.

Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:

– Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! – Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, – засмiялась йому шинкарка: – чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?

– Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! – вiдказав їй.

I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:

– Бувайте здоровi! – Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, – казали, – що став шинкар свою жiнку зневажати – вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився – мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони – така буча збилася, що ледве розняли їх. I казав шинкар Чайченковi: «Не приходь, – каже, – у шинок бiльше!» А Чайченко кричить: «Чому?» – «Не приходь у шинок!» – знов так само йому шинкар говорить. «Чому?» – «А то прийди», – промовив шинкар.

Люди вже їх розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв… Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.