Розділ «XV»

– Давно се ти його любиш?

– Як його знаю, мамо.

Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:

– Я не бороню тобi, дочко!

Почали умовлятися та почали радитись… почалося за вiно, за весiлля…

Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до неї привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий… Вона була спокiйна та ясна…

Став вiн до неї ходити щовечора.. Iде до неї – не спiшиться; прощається з нею – не забариться…

– Марусе! – говорю. – Отсе ти за його замiж iдеш – чи ж тобi не приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?

– Знаю, – каже, – що вiн мене не кохає; се я давно i добре знаю, – та вiн мене i не цурається. Вiн до мене приходить, говорить… Я його розважатиму, я йому догоджатиму, – веселiш йому у хатi буде зо мною, як тепер самiтному.

– Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!

– По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi моє серце чує, що лучче…