Розділ «XV»

– Ти усе їм печалишся, – а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим, живеться!

– Йому не добре! – вимовить i на лицi побiлiє.

Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, – коли Чайчиха й каже вдовi:

– Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь послав!

А Пилипиха каже:

– В’яне моя Маруся!

– Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!

– Не кажiть – получчало: вона в’яне!

– Мiй Якiв – добрий парубок, – знов Чайчиха говорить, – я таки йому од господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! – «Добре, моя мати, – одкаже, – одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!» Нащо ж менi кращої питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко, кажiть менi до вас старости слати!

– Моя Маруся не схоче, – я силувати не хочу.

– Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати чуємо з Марусею. I чуємо, як Пилипиха вимовила: «Добре, я поспитаю!» Як вийшла до садка i кличе Марусю.

Маруся тодi устала од шитва свого, йде… Я її за руку:

– Марусе! От диво!

– Яке диво, Химо?

Увiйшла у хату.

– Марусе! – пита її мати, – чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?

– Пiду, – одмовила.

Пилипиха аж руки зняла угору, – здивувалася. Чайчиха радiє так, боже мiй добрий! Усiх обнiмає, цiлує, плаче та дякує. I мати вiтає, добрить, а смутнiш їй, мабуть, стало, – мабуть, згадалося…

– Се ти менi коришся, дочко, чи по своїй любовi за його йдеш? – пита Пилипиха.

– По своїй любовi, мамо.