Розділ «XIII»

– Прощавай, Марусенько! – кажу їй.

– Бувай здорова!

Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.

А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зiтхнула та й сказала: «Годi!» I годi.

– А що? – пита Катря в мене всмiхаючись, – чи ж я не вгадала?

– Твоя правда, – кажу. – Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!

– Гiрко даремне кохати, – промовила Катря, – гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!

З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: «Нащо те кохання у свiтi?» А Маруся: «А коли серце кохає – як не кохати?» Катря собi: «Який прибиток з тих любощiв, – чи ж вартi?» Маруся: «Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого кохання…»

Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане…

Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.

– Катре! – кажу їй, – так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!

– Аби то! – вона менi, – аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, – вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину – нехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом нудить.

Мати дуже тужила, та ще й страхалася – що буде з нею. Мене просить:

– Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!

Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, – спогляне на Катрю i мине…

Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею – я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…