Розділ «XIII»

– Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi… до iншої.

– Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi…

– А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?

– Хоч горе, – я вiд його усе прийму за добре.

– А мати ж твоя?

– Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.

– Та вона замiчає, що ти в’янеш, вона тим печалиться…

– Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум’янiла!

– Як же ти замiж пiдеш?

– Я не пiду замiж.

– А мати стане силувати.

– Що ж? Важко менi буде.

– Та вже ж важко за нелюбого йти!

– Нi, я кажу – буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду…

– Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?

– Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.

– Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!

– Нехай! Аби я його кохала.

– Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.

– Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…