Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

Дня 25 липня прийшов наказ вантажитись знов на поїзд. Помимо поразок на фронті, німецька адміністрація працювала. Надійшов порожній поїзд, якраз стільки вагонів, скільки треба, щоб нам було вигідно, прийшов холодний харч, як звичайно, чорний хліб, ковбаса, якісь консерви з «кривавою ковбасою», папіроски. До вагонів заладували із нами гостру муніцію, по три скрині на вагон, Якимось чудом до мойого вагону попало п'ять скринь. Не буду входити в подробиці, але це вже такий звичай у нас був, що ми мали завжди більше, як треба було, «на всякий випадок». Мушу теж додати, що цим разом їхали ми не вантажними, але особовими вагонами і ми на цю тему робили різні здогади.

— Бачиш, як тепер німаки нас шанують?!

— Але ти забув, що Кляйнов нам говорив.

— Він дурний. Він перший втік, і щоб навіть присягався, то він не знає, що діялось з нами. А позатим він бреше.

— Але там, «вгорі»…

— Там «вгорі» добре знають, чи ми билися чи ні. Чув, що люди розказують? Що Дивізія тримала фронт сама три дні, щоб могли евакувати Львів. Люди не брешуть. Та й «нагорі» знають. Бачиш, чим їдеш…?

І так гуторили стрільці. Я запримітив цих п'ять скринь, але офіційно ми мали тільки три і все в порядку. Дорога йшла гладко, покидали ми Самбір востаннє, очевидно, не знаючи того; на станції стояли люди, дивились за нами із сльозами, може вони краще відчували, як ми, що це востаннє ми бачимось. Нуся махала хустинкою, доки поїзд не зник на закруті. Перед нами нове майбутнє. Вояка завжди кудись везуть і він завжди переживає щось нове. Може й тому так тягне молоду душу до війська. І я думаю, що доки людство жити буде, доти будуть армії, битви, і війни.

Під Фальштином наш поїзд затримася в чистому полі. Тут і там дерева, на полях селяни збирають збіжжя, раптово біля нашого вагону кільканадцять цивільних. Але й не цивільних. Засмалені обличчя, бистрі, гартовані очі, коротка, військова мова.

— Хто ви, хлопці?! Дивляться на мене.

— Та що, не пізнаєте…?

Почалась пертрактація на швидку руку. Вони розумні і ми не дурні. Передали ми їм дві запасні скрині муніції, а вони нам добрий полоть вудженого сала, хліби і пару порядних пляшок. І як з'явились, так і зникли. І муніція із ними. Довго дивився я їм вслід і якесь тепло розлилось біля серця. Гей, може ще таки ми щось варті на цьому світі…? Ще б'ється серце України, б'ється сильно, пробуджується наш край. Цих хлопців, цих романтичних партизан Україна довго не забуде. Вони сіють добре зерно, дасть Бог, що зійде порядне жниво. Щось стиснуло мене трохи в горлі, коли поїзд рушив дальше, і дальше від наших лісів і гір. Ми їдемо геть, але вони тут залишаються…

Біля десятої години вечора доїхали ми до Хирова. Наказ є, щоб не розходитись з вагонів, чекаємо тільки на вільні рейки. На станції темно, з огляду на небезпеку летунського налету, снуються якісь тіні. Я зійшов з вагону, щоб трохи пройтися і щоб довідатись новин, в темряві підходять до мене дві панянки і питають, чи я українець.

— Не пізнаєте? — питаю.

— Темно — кажуть.

— Темно, то правда, але я зразу пізнав, що ви гарні дівчата — сміються. Вони й собі жартують, але в них справа серйозніша, тому вони до мене підступили. Чекають вже цілий день на поїзд до Нижанкович, вже пізний вечір, поїзду для цивільних немає. Вони ніяк не можуть дістатися додому.

— В котрий бік ваші Нижанковичі? — питаю.

— В той бік, що ваша льокомотива показує. Цивільних осіб не вільно брати до військового транспорту, але я вже згадав, як ми дивимось на це все, чого не вільно робити. Позатим, як не помогти двом дівчатам у воєнний час? Не треба аж такого м'якого серця, як моє, щоб якось порадити. Ми ще розмовляємо, підходить до мене якийсь цивільний, приглядається, наскільки до зір можна бачити і витягає руку та з криком на цілу станцію:

— Сервус, Ромку!!

Я дивлюсь, не пізнаю.

— Та я Мирон Б., що не пізнаєш?!