Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

О, тепер я собі пригадав. Він з тих, що ще не пішли до Дивізії і що не пішли нікуди, але він зате виконує дуже важливу у воєнний час торговельну функцію. Він діє на чорному ринку. За цей ринок у війну можна було легко дістати кулю в лоб, але хтось мусів це робити, бо населення потребує багато річей, яких офіційна адміністрація їм не доставить. Можна різно дивитися на цих «шварцгендлєрів», але вони так само потрібні суспільству в такі часи, як бакцилі, щоб зробили молоко кислим. Пояснює він мені, що йому треба поїхати по товар, що він мені заплатить, щоб тільки могти їхати. Від заплати я відмовився, але взяти його я погодився. Показав я йому наш вагон і він туди всмикнувся. Пішов я сам між стрільців, позичив дві «плащ-палатки», зодягнув наші дві панночки, оглянув, наказав підчесати волосся догори, на голови наклав їм військові шапки і ладую до вагону двох нових стрільців. Вагон веселий, учинний, всі розмови зразу взяли інший тон. Хлопці навколо, як добре виховані студенти, питають, чи дівчата голодні, витягають харч, припрошують, такі делікатні, що очам не віриться. Дівчата аж поплакались із-за стільки доброти. Розказували, що приходиться тепер переживати в дорозі, повно всякої воячні волочиться, польські партизани з'являються, ну, а відвідати рідню треба в такий непевний час, коли навіть пошта не ходить.

Стояли ми в Хирові на станції поза північ. Нарешті надійшов знак, що рейки вільні і наш поїзд рушив. Їдемо на Перемишль. Хлопці почали співати і так нам час коротився. Дівчата заспівали нам теж і заспівали нам пісню, що до сьогодні викликує у мене теплий спогад в серці, «Волошки». Коли тільки її пригадую, здається мені, що я ще в тому поїзді, на лінії Хирів-Перемишль, що я двадцятьп'ять років молодший і що перед нами ще стільки життя і стільки невідомих подій у ньому…!

У вагоні написав я листа до моєї матері, бо одна з панночок походила саме з цих околиць, де жила моя мати і обіцялась передати листа. Поїзд затримався в Нижанковичах, ми гарно розпращались і двоє дівчат пішли у темну ніч. Ніколи їх більше не бачив. Вони не лякались тут, казали, що тут свої люди і всі знайомі. А я собі подумав, ось так люди зустрічаються і розходяться протягом цілого свого життя і тільки уривки спогадів залишаються, спогадів, що й не знати, що з ними робити. Волошки…

Рушив наш поїзд дальше, на Перемишль. На якийсь час затримались ми в Бакончицях і нарешті доїхали до Перемишля, мого міста! Я тут ходив до учительської семінарії, а скільки разів «пішов позашколу», щоб покупатись літком у Срібнолентому! Як я тужив за моїм Перемишлем, коли треба було їхати на дальшу науку до Львова! А тепер… тепер я й не знаю куди їду і не знаю, чи колинебудь повернуся…

В темряві, у віддалі зарисовувалась Татарська Гора з руїнами замку, які служили нашій молоді за чудесне місце на «рандки». Було куди ходити, тримаючись за руки, було де присісти, коли змучились і кожний був собі серед цих руїн приватне. Вже ці всі рандки поза мною, а ось ще хвилина-дві і не стане й Перемишля. Може це дуже романтично звучить, але я переконаний, що кожен з нас тужить до своїх рідних місць і до своїх молодечих років і що дальше доля нас від них кидає, тим міцніша і більша туга…

А поїзд їде. Їде помалу, але їде, не стає. Переїхали ми залізничну станцію Перемишль і черепашиним ходом переїхали міст на Сяні. На сході вже світало і у воді відблискувались сірі світанки нового дня. Дивився на мій Сян, дивився і щоб ніхто з моїх стрільців не бачив, нишком обтер сльозу. Я від'їздив, але Сян залишався…

Заїхали ми до Журавиці і задержались. Вже добре розвиднілось. Залізничники нас інформують, що дальше їхати не можемо. Большевицькі танкові з'єднання перетяли нам дорогу на Ярослав, через Сокаль — Раву Руську — Любачів — Радимно.

Німецька команда станції заявила, що вони мають великі запаси харчів на станції і що треба це розібрати, бо ледве чи якась ще військова частина тут приїде. Виявилось, що ми їхали останні…

Щоб харчі не попали в руки ворогам, цілий наш поїзд дістав дозвіл набрати що і скільки захочемо. Ну, треба собі усвідомити, що там було, щоб відчути, що ми відчули. Стрільці носили наруччям ковбасу до вагонів, хліб у мішках, масло ще з печатками «Маслосоюзу», твердий сир, папіроски ну й очевидно, горілку. Кожен вагон запасся якслід і наш поїзд зараз же рушив назад, ще раз через Перемишль, до Хирова, Ще раз бачив я мій Перемишль, тепер вже в дневному світлі. Люди з вулиць міста махали до нас руками, дивуючись як то так, що німецьке військо їде раз на відміну на схід, не на захід, а коли ближчі почули від нас, що це Дивізія бігли нарівні з поїздом пару хвилин, щоб перекинутись кількома словами. Свій край…

До Хирова доїхали ми перед вечором і простояли в вагонах цілу ніч. Та тепер ми вже виставили біля поїзду сильну охорону і вислали також сильні стежі у місто, бо виявилось, що в околиці з'явились большевицькі партизани, з якими УПА зводила вже бої в лісах. Цивільні нас інформували охоче і правдиво, бо всю ніч чули ми із боку гір манганову стрілянину і відблиски вибухів ґранат та мінометів. Може там десь і нашими кулями стріляють вже хлопці…? Дай їм Боже щастя і успіх.

Над ранком через станцію переїхав вантажний поїзд в напрямку на Лісько, але далеко не заїхав. У полі партизани розкрутили рейки і машина та декілька вагонів вилетіли з рейок. Обслуга станції Хирів направила рейки під військовою охороною і біля полудня, 26 липня ми рушили з Хирова на Устрики Долішні,переїхали повз перевернену машину і вагони вантажного поїзду і раптово з поблизької гори дістали вогонь з автоматичної зброї. Та що наш поїзд їхав повною парою, ми проминули це місце скоро і жадної шкоди не зазнали. Не було наказу відповідати вогнем і може й добре, бо хто зна, хто були ці, що по нас стріляли? Може й наші партизани. Бачили німецькі однострої, може й стріляли по німецькому транспорті.

Серед чудової соняшної погоди, бо липень на нашому Підгір'ї це чудовий місяць, переїхали ми Лісько і затримались в Загір'ю, до пізньої ночі. Повечеряли у вагонах, а було чим, аж забагато.

Перед північчю рушили ми дальше, переїхали Сянік і без перепон доїхали до Тарнова, де прийшов наказ вивантажитись з вагонів. Покидали ми їх з жалем, бо їхалось вигідно і не треба було маршувати. Обвантажені нашим добром відмаршували ми через місто до касарень, в яких не було ні живого духа. Один чорний кіт втік на наш вид і заглядав очима з-за рога в темряві, виблискуючи зеленими зіницями. Аж тут, в Тарнові, перед самим входом до касарень відлучився від нас Мирон Б. за своїми справами. Тепер живе в ЗСА, в Скенектеді, Н.Й. Не хотів класти здорову голову під Євангеліє, помахав мені рукою і стільки ми й бачились.

Нас не було стільки, щоб заповнити всі будинки, широко і вигідно, як ніколи передтим. В касарнях кватирувала тільки обслуга, яка пильнувала великих харчових магазинів. Німці запопадливі, бачу, зокрема на зайнятих територіях. Їсти то на фронті не дають, але ззаду тримають магазини, щоб большевики мали чим поживитись. Скільки харчів залишили ми в Тарнові! Але ж бо тут були й харчі! А ще більше ми здивувались, коли нас повідомили, що почнеться роздача харчів. Це трохи вже забагато того добра! Ми ще журавицьких ковбас не поїли всіх, а тут нові будуть нам видавати?

— Ти не думаєш, що нас починають годувати, як пацят на заріз? — питає Місько.

— Не думаю — кажу, — бо на заріз мали нас під Бродами. Пощо таскали б нас аж сюди?

— Щоб з більшою нарадою! — сміється він.

Зараз же після прочищення зброї почали нам дійсно роздавати харчі. І то не давати, а роздавати. Вуджена свиня, вагою в 60–70 кілограмів припадала на чотирьох вояків. Господи, коли це маємо з'їсти?! Зате дали тільки по одному хлібові на чоловіка, бо хліба вже було мало. Ціле полудне їли ми м'ясо, а тільки десь колись закушували хлібом. Хлопці ходили по касарнях з куснями вудженого м'яса і заїдали собі його, відрізуючи по кусочку, чи то при розмові, чи то при жартах, чи просто проходжуючись по подвір'ї, щоб більше влізлося.

Перед вечором надійшов для нас новий поїзд і ми із всім нашим добром заладувались досить вигідно та поїхали, цим разом прямо до Гайделяґру, до цього самого Гайделяґру, в якому перші сотні нашої Дивізії переходили свій рекрутський вишкіл, зараз же після набору 17 липня минулого року. І так 27 липня приїхали ми на старі місця, тільки тепер весь табір був порожній, мертвий, лише на одному рінґу стояла ще невелика частина флямандців, які завідували харчовими та одяговими магазинами.

Дивне було відношення наших німецьких старшин та підстаршин до нас. Згідно із тирадами Кляйнова вони офіційно відносились до нас просто вороже, хоч годували нас і пильнували нас дуже добре. І я часто відчував, що багато із їхньої злости, це просто офіційна настанова, щоб на комусь зігнати свій страх за непевність завтрішнього дня. Зокрема докучливими вони ставали в присутності Кляйнова, але це було для нас зрозуміле. Але я запримітив ще щось більше. Вони втрачали свою давнішню самовпевненість. Їхні армії вже не маршували шляхами Европи в атмосфері перемоги і непереможности. Від часу Сталінграду і Курська німецькі війська були весь час у відступі на Сході, Альянти висадились на Заході, втримались, помимо гучних запевнень Ґеббельса, натиснули і німецький фронт затріщав. 26 червня ще впав Шербурґ.