Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

— Але кому ми можемо це сказати?

— Нікому. Вони самі полапаються. Тільки, як звичайно німці… запізно. Ти завважив, що вони від якогось часу всюди спізняються? Спізнилися, щоб вибити Альянтів в океан, спізнилися з атентатом на Гітлера, спізнилися в Африці…

— Вони вже змучені. Романе. Вони вже змучені. А змучені мухи дуже тнуть. Тому треба уважати.

Зараз же після полудня, цього самого дня, почалась у нас наука німецьких пісень. «Ін майнер гаймат, даблюген ді розен», «Бляуен драґонен ді райтен», та ще якісь.

Наука йшла пиняво, бо наші рекрути ані не розуміли німецької мови, щоб нею володіти, вивчили тільки потрібні команди, ані — і то передусім — не хотіли співати по-німецьки; воліли не співати взагалі. І так проходили дні на вправах, купелях і маршах, а вечорами ходили ми відвідвідувати знайомих, а їх залишилось мало, на превеликий жаль. Дня 10 серпня розбудив мене згаданий уже Затинайко і повідомив, що приїхав транспорт з другого табору, хлопці, що були у Вандерер і між ними є мій старший брат Клим. Вирішив я негайно вечором туди навідатися, а що Затинайко розбудив мене вчасним ранком, можна собі уявити, як мені цілий цей день тягнувся. Нарешті перекинув скромну вечерю «за драбину» і вибрався розшукувати мого брата. Пішов зі мною ще один стрілець Миханьо З., і обидва залишаємо наш табір Цайссав, минаємо головний табір, ідемо дорогою в лісі, вже починає сутеніти, нас минають групи вояків, що з трудом дають собі раду із салютуванням і Миханьо каже, що варто затримати одну таку групу і спитати хто вони та звідкіля. Надходить здаля така група, щось з вісім їх, на милю видно, що рекрути.

Задержую цю групу, стрільці бачуть мої нашивки, витягаються, як молоді ялиці і стоять на струнко, ми їх оглядаємо, випитуємо і йду до наступного…і передо мною стоїть мій рідний брат, Клим! Штани на обидвох колінах полатані, блюзка перекручена, сміх мене огортає. Сміх крізь сльози. Обійнялись ми, привітались і пішли назад, тепер до мого бараку. Я згадував, що в Гайделяґрі зорганізував я собі екстра пару штанів і затримав їх, хоч були й завеликі на мене. Тепер вони придались моєму братові, якраз на нього, бо він був вищий і більший за мене. Не випадало, щоб маґістер прав ходив у полатаних штанах. Наговорились ми досхочу, позгадували рідню і знайомих, пожартували з горя і з втіхи і пізно вечором розпрощались.

Чуткам про нашу долю не було кінця. Говорили, що нас роззброять і що підемо на фронт, як «арбайтсбатальйони», то знов говорили, що буде організуватися велика українська армія, але я вже так загартувався на всі ці чутки, що якби був навіть біля мене грім тріснув, я вже цим не переймався б.

Дня 12 серпня не вивели нас на вправи, затримали в бараках і ще заки ми мусіли розгадати, що це таке з нами буде, прийшли фотографи, ціла сотня станула гусаком і під стіною бараку, кожний з нас ставав до знимки. Виявилось, що дістанемо нові військові книжки, тому, що в боях і у відступі більшість стрільців свої книжки погубила. Я свою мав, але ніхто мене не питав за нею, а там було записане все, які я перейшов вишколи, який мій військовий ступінь, скільки білля «вифасував», ну й записаний був мій револьвер «Радом». Цього ж дня я дістав свою нову книжку, виставлену під датою 12 серпня 1944 року. На фотографії я себе не міг пізнати, але мій підпис вистачав для мене, а тому я до нової книжки не подав, що маю револьвер, мій «Радом» став тепер моєю приватною власністю.

— Як не як, але наші найгірші сподівання не сповнялись. Помимо істеричних вигуків Кляйнова не зробили з нас ані робітничих батальйонів, ані ніхто не ставив Дивізії під суд, ані нас не розстрілювали за втечу наших німецьких командирів з фронту. Натомість щораз виразніше видно було, що таки організується нова Дивізія, але це вже був для німців важкий час, не те, що минулого року. Совєтська офензива, правда, вичерпала свої сили і фронт переходив менш-більш половиною Польщі, з тим, що Варшава стояла у вогні повстання, в боротьбі проти німців. А совєтські армії стояли зараз же за Вислою і приглядались, як німці нищили місто і його мешканців. Саме десь в цих днях я бачив перший німецький фільмовий тижневик із Варшави і бачив, як німці стріляли з гармат та ракетниць прямо у мешкальні будинки, десь в околиці Мокотова, і його летовища. Бачив також групи поляків, що здались в полон. Стояли похмурі, нужденні, аж жаль було дивитись, усвідомивши як вони перед війною бундючно скидали українські Тризуби з шапок наших хлопців по селах та топтали наші прапори. Нема то, як історія. Все приходить на свою чергу. Не нашими руками, але відплатили німці за нас полякам за їх дурну політику з нами і тоді я ще не міг знати, як віддячаться полякам ще москалі, «альянти»!

Фронт стояв покищо непорушне, але кожному були ясно, що леда день почнеться нове пекло і що до кінця вже не так аж далеко. У Франції справи німців стояли погано. Альянти відіпхнули німецький фронт від океану, втримались на французькій землі і стали тепер перти на схід. Німецька пропаґанда говорила про нові військові винаходи, про «чудову» зброю, що має обернути долю війни, але ми не дуже вірили. Газети приносили вістки про бомбардування Німеччини і тепер це вже не були окремі налети на поодинокі міста, це вже було систематичне бомблення цілих полос, зокрема в промислових частинах і скупченнях великих міст. Тисячі жертв гинули щодня і щоночі, а кілька років тому назад Німеччина стояла на вершку слави. На наших очах проходила історія світу і Европи і я нераз ловив себе на тому, що почуваюсь, як глядач у величезному світовому амфітеатрі і перед моїми очима розгортається могутня історична картина. Так колись перейшли через полотно історії Олександер Македонський, Юлій Цезар, Наполеон…

А до табору приходили щодня нові, дрібні транспорти так рекрутів, як і тих, що їм вдалось вирватись із совєтського оточення і пробитись через гори на Мадярщину та Чехію і Словаччину. Табір наповнявся і щодня новий барак займали нові стрільці. На маршах, вправах і «паролях» /сплетнях/ проходили нам дні. Одного вечора зустрів я Петра Батого із Завадова, який залишився одинокий живий із вісьмох стрільців, що пішли до Дивізії із його рідного села. Бачив він Івана Мельника під час прориву, але в замішанні десь втратив його з очей і не знав, що з ним сталося. Петро Батий перебуває тепер в Вінніпеґу, в Канаді. Його оповідання покривались із цим всім, що ми досі вже довідались про бої на самому фронті та в час прориву з оточення. Від усіх ця сама історія: німецький фронт, що стояв перед Дивізією, раптово розплився і весь совєтський удар впав на Дивізію, яка вперше знайшлась на фронті, в першім своїм вогні та ще на воротах большевицького прориву.

Ситуація Німеччини літом Сорок Четвертого року відбилась на наших харчах. Ми діставали реґулярно поганий хліб і брукв'яну зупу та дещо картоплі, вареної в лушпині, крім ячмінної кави. Навіть червоної бурякової мармоляди забракло. Дні настали гарячі, стрільці пили воду на вправах, де попало і в наслідку поширилась червінка. Я врятувався від неї, бо відвідуючи часто «ревір» /шпиталик/, де працювала моя тета, дружина Олександра X., дістав спорошковане вугілля. Не було це смачне до ковтання, але це помагало. Пам'ятаю, що 17 серпня в полудне відвідав мене Михайло Затинайко і приніс із собою пляшку шампанського. Де він її розкрутив, ніяк не можу пригадати, але я саме дістав на приділ пушку сирої, кислої капусти, отже ми собі вчинили невеликий баль. Попивали цей аристократичний напиток закушуючи кислою капустою… Не хочу згадувати наслідків»

Відвідував я часто свого брата і одного вечора застав я його знов у старих, полатаних штанах. Питаю його, чи він так може шанує ці нові штани, що я їх йому дав, а він мені каже, що ройовий, німець, впросився у нього на ці штани і він йому їх подарував. Хотів я йти відбирати, але брат переконав мене, що це не буде зручно і ми так і залишили це. Німецький підстаршина влітку 44-го року не міг для себе дістати нових штанів з магазину, отже забрав їх від українського стрільця.

Скупі вістки із Франції підтверджували тільки одне: німці не могли втриматись на два фронти. Все це, що наробила німецька політика їхньої партії в Европі за роки війни починалось тепер мститись на німецьких збройних силах. У Франції гуляла партизанка, на Сході те саме. Німецька армія всюди була оточена ворогами. Дня 15 серпня Альянти висадились у південній Франції і зі звідомлень я міг на мапі слідкувати за їхнім успіхом. День за днем падали нові міста і тільки глядіти, як їхні армії з Нормандії і з півдня злучаться в один західній фронт. І під час того завжди думки: яка буде наша доля в цьому воєнному млині? Чи станеться щось, на що ми чекаємо…? Але сумнів щораз частіше закрадався в душу. Як може статися для нас чудо, коли всі наші вороги перемагають? Не буде революції в Совєтах, коли вони мають успіхи на фронті, а якось важко повірити, щоб західні Альянти вдарили на большевиків тільки тому, що вони червоні… Хоч такі думки тут і там з'являлись вже тоді.

Дня 24 серпня знов прийшов транспорт поворотців з-під Бродів і зайшовши між них, я напоровся на Стаха Ільницького, який вивів з цих боїв рештки 14-ої сотні 30-ого Полку, разом 18 стрільців. Він пробився з ними на Карпатську Україну і звідтіля щойно тепер доставили їх сюди, до нової Дивізії. Усі вони обдерті, виснажені, на обличчях і в очах видно тавро пережитих днів і тижнів. Стою між ними і дивлюсь і не впізнаю. Виглядають так, як мої товариші, але вони всі якісь інші. Їхні рухи, їхня мова якась неначе повна досвіду, неначе зріла і не молодеча більше, неначе постарілись вони на десять років за ці криваві тижні. Між ними цілком інша атмосфера, вони вже не звичайні собі вояки із всіми своїми клопотами та дотепами, їх щось злучило, щось зв'язало, що годі спершу зрозуміти. Пізніше, в розмовах, у натяках, у окремих словах почав малюватись у моїй уяві образ їхніх переживань. Геройська смерть їх товаришів, від роз'ярених кров'ю совєтських полчищ, рукопашні бої, часом голими руками, оточення і прориви з ворожого кільця, пролита своя і чужа кров… все це зв'язало їх нерозривними линвами на все життя. Це вже інші люди. І сам Стахо змінився. Не чув я його крику на кожному кроці, не чув я його львівського «балаку». Він присідав біля стрільців, розмовляв з ними, розраджував, дораджував, одним словом, ходив як мати біля своїх дітей. Зокрема цього першого вечора, коли я прийшов між них, я був зворушений. Це був якраз час, коли стрільці пішли спати і в бараку стало тихо. А десятник Стахо ходить поміж дерев'яними ліжками, тут поправить не так складені черевики, там прикриє стрільця коцом і щойно коли впорядкує свій барак, збирається сам спати. Я ніколи не уявляв, що Стахо міг бути такий учинний і добрий із своїми стрільцями, але це власне були ці хлопці, з якими він вийшов з бою. Бо до рекрутів він ставився по-старому, це в його очах не були ще вояки.

Довго вніч ми сиділи і він розказував мені, як згинув Степан Цмоць, у зударі з большевиками на білу зброю, як згинув Вовк, спалений вогнем власного «панцерфавста», стріляючи до совєтського танка, як залога одної гармати вилетіла вся в повітря від вибуху летунської бомби… тут Стахо відвернув від мене голову, окрившись, неначе щось його заболіло. У мене самого сльози стояли на віях. Стільки моїх товаришів, стільки гарних хлопців…

На полі бою під Бродами залишились навіки поручник Портухай і підпоручник Федюк, ройовий Білий і багато, багато інших. Ми говорили пізно вніч і наступного вечора… Ми чекали ще дальших транспортів, що привезли б нам наших товаришів, але вже ніхто не приїхав більше із 14-ої сотні…

Вернувся ще тільки підпоручник Чучкевич із 14-ої сотні 29-ого Полку і по ньому не було пізнати такого шоку, як по інших. Він був загартований духово значно краще, як військовий молодняк. Його поява спричинила гумористичний епізод в нашому житті. Він попросив підстаршин зібрати всіх стрільців, що пережили битву в рядах протипанцирних сотень із всіх трьох полків Дивізії. Зійшлись рештки 14-ої сотні 29-ого Полку, 30-ого і 31-ого Полку і пор. Чучкевич вийшов перед їх фронт щоб привітатись із ними, коли раптово з рядів вибігає стрілець Чучук і кричить на все подвіря:

— Як сі маєте, пане поручнику!

Всі остовпіли. Це був такий генеральний злам військового порядку, що просто годі було собі в голові помістити. А пор. Чучкевич усміхнувся, потиснув йому руку, подякував і казав вступити в лаву назад. Ми всі, як на команду, зареготались.