Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

— О, о. Не можна буде до міста вибратись тепер.

— Цікаво, що з нами зроблять — каже Максимець.

— Нічого не зроблять — здвигаю плечима. — Вони нас тепер більше потребують, як колинебудь перед тим. Може змудріють трохи.

— Що з того. Запізно тепер. Я чув, що большевики вже під Краковом.

- І під Варшавою.

А Стеткевич каже в задумі:

— Вони нас може й потребують тепер, але чи ми їх потребуємо…?

Максимець махнув рукою.

— А який маєш вибір між большевиками і німаками? Тут маємо бодай свою власну військову одиницю і в історії буде записано, що ми брали участь в цій війні і ми зможемо світові сказати, за що і пощо ми билися. А там… Назвали «український фронт», а на ньому самі азіяти. Німці є дурні, нема де правди діти, але большевики є фальшиві, до гнилого ґрунту фальшиві, брехливі, облудні і підступні. Ось і маєш вибір.

— Нам дорога на захід, не на схід — кажу. — На заході культура, на сході московська тиранія. Ось і весь вибір.

Ми ще балакали довго на ці теми, але в основному нічого нового до розмови не додали. Під вечір хтось нав'язав комунікацію із містом за посередництвом якоїсь панянки, ім'ям Нуся, яка згодилась стати нашим пост-майстром. Хлопці перекинули через потік шнурок, вона стояла на другому боці, за мурованим стовлом, шнур йшов навколо ж того стовпа і пошта була готова. Ми посилали гроші, вона висилала нам пачки з харчами, додаткові скарпитки і всячину. Ми натягали шнурок добре, щоб посилки не змочились у воді і все йшло гаразд. При цій нагоді хочу тільки зазначити, що за всієї моєї пам'яті, не було ніодної заборони, яку наші хлопці не зуміли б якось обійти. Це робилось не тільки з потреби, бо ми не були аж так голодні, як у цьому випадку, чи тужили аж так за тим, щоб зробити власне те, що було «ферботен», як часто просто для амбіції і спорту. От поставлять навколо нас загорожу і ми мусимо доказати собі самим, що ми дальше вільні, як птахи. Для нас загорожа не існує. Поставлять варту, а ми мусимо її обійти, як не боком, то офіційно через ворота, під якимось важливим претекстом, кажуть не робити те, а ми власне будемо те робити. Я співчуваю першій українській владі в нашій майбутній державі з таким людським елементом. Може вже друге покоління відучиться цього, але ми, що живемо завжди під якимись заборонами, витворили в собі вже автоматичний опір, який має також свої політичні традиції. Хіба для наших підпільників існували якісь кордони…?

Все йшло гаразд, ми мали контакт із світом, дістали газети, вичитали весь офіційний матеріял про те, «що група зрадників, старшин Вермахту і цивільних слабодухів постановила вкоротити життя фюрерові всієї Німеччини, але Боже Провидіння його встерегло від смерти, бо на ньому спочиває величезна історична місія.» Баста і крапка.

Я особисто не вірив в жадну його історичну місію і думаю, що весь наш нарід, після перших днів надій із вибухом війни, перейшов на той наш спеціяльний, український статус окремої позиції, в опозиції до всіх, хто приходив на наші землі, щоб нам диктувати, як ми маємо жити. Ця наша постанова сама по собі дуже потрібна і гарна, бракує тільки, щоб на її оборону станули всі п'ятдесять мільйонів українців, щоб ми могли її вже нарешті перевести в життя. А то в нас багато на цю тему говориться і пишеться, ми маємо гори нашої твердої віри в нашу святу правду і надій на Божу допомогу у створенні нашої держави, а вороги тим часом на нашій шкірі господарюють. Я завжди був такої думки, що якби ми менше чекали на надприродні сили, а зробили більше самі, можливо, що не треба б було нам виходити на еміґрацію із кожною війною, чи іншою політичною завірюхою.

Два дні пізніше видали нам зброю назад. Також перебрали ми знов варту навколо нашого табору. Тепер вже цілком легко можна було ходити в місто, за нашими спеціяльними українськими перепустками.

— Ти куди?

— Та до міста.

— Перепустку маєш?

— Певно, що маю! Не чуєш? — і пішов. А вартовий ще за ним:

— Принеси пару яблук, будь свій хлоп!

— Принесу, лиш зачекай тут на мене.