Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

Бувало, станемо вечорами і глядимо на озброєних німецьких СС, які вартують навколо нас із суворими мінами, тримаючи в оточенні «зрадників» і не знаємо, здорові наші німецькі командири ще на умі, чи вже таки чисто подуріли від своєї партійної дурійки. Загубила їх партія перемоги їхньої армії, знищила німцям всю славу на Сході і Заході і накінець стала нищити самий німецький нарід.

— Цікаво, що вони думають з нами робити — каже Місько біля мене.

А я собі думаю вголос:

— Міську, якби це була правда, що вони говорять, то ти знаєш німців так само добре, як і я. Вони нас усіх були б вже розстріляли отут, в Цайссав, на цій самій стрільниці, де постріляли совєтських полонених.

— Я знаю, що вони брешуть про нас — каже він, — але чи вони знають?

Закурили ми рештки папіросок, що ще тягались десь по кишенях і підходимо до одного з вартових, що стоїть у своїм шеломі, з грізною міною. Ця міна нас вже не страшить, ми вже бачили кращі.

— Камерад, — кажу, — ми довідались, що нас вважають за зрадників. Ми маємо команду СС, і ви з СС. Ми знаємо закони СС. Чому ви нас не стріляєте, якщо ми зрадили на фронті…?

Німець, молодий ще хлопака, дивиться на мене і ковтає слину. А я йому кажу дальше.

— Я був на фронті. Я знаю, як там було. І я тобі скажу, що хтось дуже набрехав десь і комусь. Якби ми були зрадили, ми вже всі були б постріляні. Але ми не зрадили, тільки наші найвищі офіцери втекли з фронту, залишивши всю команду на молодих підпоручників і підстаршин, знаєш?

Він вислухав, ковтнув слину вдруге, але не відповів нічого та пішов геть. Що він знає. Казали йому робити службу і він робить.

А транспорти надходять. Тільки які…? Із сотні вертається 15–20 чоловіка. Деякі артилерійські батерії загинули повністю у боях з совєтськими танками. Вечорами сходимось і слухаємо розповідей. З цих численних історій помалу у мене твориться великий образ. З кожного відтинка фронту майже те саме. Зрадив Вермахт, який заламався у першій совєтській атаці, але після атентату на Гітлера німецькі Дивзії таки почали відходити з фронту, на відтинку Дивізії навіть не повідомивши нікого про це і Дивізія, яка стояла в другій лінії раптово і без відповідної протитанкової зброї опинилась в першій лінії, на напрямку головного большевицького прориву на Броди. Частини Дивізії тримали фронт власними скромними силами, не отримавши жадного наказу до відступу і цей нерівний бій проти змасованих совєтських армій коштував Дивізію відносно великі втрати у вбитих і поранених. Стрільці розказували, що ніхто не здавався в полон, поранені себе добивали. Прикладом цього нехай послужить факт, що добив себе пострілом з власного револьверу полковник Микола Палієнко, командир Артилерійського Полку Дивізії, якого вірні стрільці несли останками сил з поля бою. Полковник Палієнко був одиноким вищим старшиною-українцем в Дивізії на той час і якось йому не довелось з'явитись несподівано далеко за фронтом, цілим і здоровим, як майор Кляйнов, чи генерал Фрайтаґ чи інші. Полковник Палієнко був поранений в бою, на чолі свого полку і згинув, щоб не попасти у ворожі руки, коли групу стрільців, що його зносила з поля бою у відступі, після большевицького прориву, заскочила група совєтських танків.

Дня 7 серпня, Кляйнов вчинив нам ще одну історію, Ми вже ходили на вправи в поле, а з канцелярії Дивізії прийшли до нас чутки «з уст до уст», що рекрутуються нові добровольці до Дивізії, що Дивізія буде відновлена повністю, що десь там «нагорі» діються різні речі. Та не для Кляйнова. Цей збанкрутований офіцер мусів десь виливати свою лють, що більшала з кожною вісткою про якусь німецьку невдачу. Зокрема, коли 1 серпня у Варшаві поляки підняли повстання проти німців, Кляйнов підвищив себе самого у своїй уяві до чогось не з цього світу і робив всякі завваги на тему слов'ян взагалі, а поляків і українців зокрема.

Цьогож власне, згаданого вже дня, вертаючись на обід із поля вправ, ми співали наших, українських пісень, як звичайно. А Кляйнов чекав на нас на ґанку свого бараку. Ми бачили його вже здалеку. Автоматично, сотня відбиває міцніше крок, співає ще голосніше, думаємо, покажемо тобі, сякий — такий, що ми цілком не чуємося програними. Політично, ми, українці, нічого не програли, бо ми нічого не мали, а на полі бою лежить досить наших друзів, щоб нам дати право співати наші бойові пісні ще сильніше і ще голосніше по цілій Европі, як не у всьому світі. І ми співали, повними грудьми, маршуючи повз його ґанок.

— Гальт!!!

Командуючий підстаршина стримав сотню, скомандував ліво фронт і ми станули проти «нашого» майора. А Кляйнов, як добрий актор на сцені, аж піниться, сичить крізь зуби, як гадина до нас.

— Ви зрадники, ферретер, ви боягузи, ціла Дивізія піде під суд, від сьогодні я не хочу чути більше ваших комічних пісень, коміше лідер, тільки німецькі!!!

Сказавши це, обернувся і пішов до середини, тріснувши за собою дверима. Наші підстаршини-німці немов остовпіли. Їм треба було цілу мінуту, щоб прийти до себе і проковтнути цю поведінку. Вони ж знали добре, що діялось на полі бою під Бродами, а тут їх власна кров, німець, штурмбаннфюрер, старшина…

— Рехтс ум, ім ґляйх шрітт… марш. Ми відійшли до наших бараків без жадних пісень. Під час обіду Місько підійшов до мене.

— Ну, що ти думаєш про того варіята?

— Те саме, що ти. Він не здоров.