Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

Далеко вже після заходу сонця дійшли ми до якогось села, назву нажаль призабув і розклались на нічліг, знов під голим небом. Кухні видали вечерю і більшість стрільців, пороззувавшись, лягли негайно спати. Деякі, міцніші, вирішили піти в село, а коли там дізнались селяни, що це українська частина Дивізії кватирує під селом, стали приходити із молоком та хлібом а то й салом, погодувати стрільців, та погуторити. І біля нас обидвох із Міськом присівся не старий ще господар, розклав білу платнику із хлібом, ковбасою та салом і заявив, що ми напевно голодні, то ми будемо їсти, а він хоче гуторити, Ми почастували його горілкою, що її я мав ще трохи в польовій пляшці і стали їсти, бо наша власна вечеря не була аж така обильна.

— Ну й що буде далі? — питає господар, Петро на ім'я.

— Що Бог дасть.

— Большевики йдуть назад сюди.

— Йдуть.

— А що з вами буде? — питає він.

— Що Бог дасть.

— Куди ж ви йдете?

— Ми військові. Йдемо, куди команда каже йти.

— А коли… коли ви прийдете назад?

Перестав я їсти і дивлюсь на нього. Добра душа, дядько із села, один із цих наших славних п'ятдесять мільйонів селян і робітників, що в поті чола працюють для чужого добра.

— Тоді, тату, прийдемо назад, коли наші діти будуть ворогів зубами кусати, коли наші жінки будуть їх ножами штовхати у спину і коли наші хлопи будуть різати їх свяченими ножами одного за одним. Тоді прийде наш час і тоді прийдемо ми назад.

Пішов наш дядько в задумі, а Місько каже:

— Нащо ти йому так сказав?

— Бо так воно буде. Сто років тому Шевченко просив нас пробудитися і «свяченими ножами» ситих порізати. Вже був час пробудитися, ні? То що, з покоління в покоління будемо бавитися в таку цюцю-бабку, що жменя буде воювати і гинути, а мільйони будуть дивитися і здвигати плечима?

Місько похнюпив голову і мені стало невесело, усвідомивши цю страшну правду нашого великого числом, а малого свідомістю народу.

Наступного дня, в четвер 20 липня, зараз же після чорної, ячмінної кави рушили ми в дальшу дорогу, знов маршовою колоною, цей самий напрямок: Самбір. День був такий самий, як попередні. Сонце пражило, курява лізе в очі, в уста, а ми маршуємо, маршуємо. Вже й заріст нам повиростав, та не було ні часу ні нагоди голитись. Марш вимагав всіх наших сил і кожної хвилини часу. Після короткої обідньої перерви знов в дорогу. Я навіть не мав сили їсти під час обіду. Поклався на землі і заснув на цієї пів години спочинку. Більшість зробила так, як і я. Їв я свій хліб по-дорозі, разом з курявою. Я відчував, що ще один день цього маршу і наша колона з місця не рушиться. Біля четвертої години дійшли ми до Рудок і жандармерія скерувала нашу колону в напрямку залізничної станції. Ми своїм очам не вірили, коли побачили вагони, приготовані для нас! Новий дух вступив у наші змучені тіла і якими я вже гарними поїздами та навіть літаками пізніше в житті їздив, не згадуючи авт, ніколи вже не відчув і не пережив такої сердешної, глибокої приємности, як тоді у Рудках, коли я дряпався до вантажного, запиленого вагону, щоб тільки сісти і дати ногам спочити. Показалось теж в Рудках, що положення на фронті було таке погане, що треба було залишити всі вози і коні, завантажено тільки кухню, очевидно, без коней. Це значило тільки одне: большевики близько і ми будемо їхати дуже скоро.

Поїзд зараз же рушив, а ми скористались з цього і пороззувались. Більшість із нас уже чотири доби не знімали черевиків і не міняли скарпиток — бо їх не було. Можна собі уявити сморід у вагоні, коли всі збідовані ноги виглянули на світ Божий. Ціле щастя, що поїзд гнався швидко і ми могли тримати двері довший час відкритими, щоб провітрити вагон. Вночі прохолодніло, можна було навіть добре спати, з вирядом під головою, хоч і «на твердо», на дошках вагону.

На ранок заїхали ми до Самбора. Був це день 21 липня, 1944 року, п'ятниця. Ми вивантажились на бічних рейках і перейшли на площу, зараз же біля залізничного двірця. Це був майже бездеревний парк, видно було тільки кломби з квітами і з цим, що в них залишилось. Вздовж цього парку перепливав потічок. Кухня варила тільки каву, а холодні харчі отримали ми з місцевого ферфлєґунґ-штеллє.

— Щось наші німаки дуже нервові — запримітив Місько, коли ми розмістили нашу сотню і самі сіли спочити з кавою та чорним хлібом.