Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

Правда, 15 червня німці почали бомбити Англію новим типом зброї, нечуваними досі ракетами. Але ентузіясти цієї зброї скоро вмовкли. Англія не думала піддаватись, а Альянтські армії на території Европи не були зіпхнуті в океан, як це обіцювала німецька пропаґандивна машина. І серед німців з'явились тріщини… Атентат на Гітлера був доказом цього. Тепер вже німці самі не знали, кому із своїх довіряти, а кому ні. Це у великому масштабі. А на нашому маленькому відтинку я відчув, що німецький крик стає порожній у свойому змісті. Вони не кричали з почуття сили. Вони починали кричати з розпачу.

Першого вечора в Гайделяґрі пішли ми на гарячу вечерю до флямандців. Вони собі господарили гарно. Їх було небагато, всього один полк, мали цікаву відзнаку на ковнірах, трираменний заломаний хрест на подобу свастики, але без одного рамени. Вони були привітні, як всі малі народи, що ніколи нічого не можуть добитись через брак відповідної сили і привітали нас приязно. Ми з Сходу, вони з Заходу і всі ми однаково дивились на світ. Вони не хотіли комунізму і ми проти нього воювали. Нагодували нас гарячим рижом із сливками, ми їх зате почастували нашою свининою із Тарнова. Як вони її їли! А нам вже набридло. Зате риж і сливки нам так засмакували, що майже всі ми з'їли ще по одній порції.

— Якби так на японський фронт попасти! Я чув, що японці тільки риж і їдять! — каже один з наших.

— Але там сливок нема! — відповідає інший мудрагель.

— Ви ще почекайте — ллю холодну воду на них. — Ще за сирою картоплею будемо тужити! — Не знав я, що сказав велику правду. Та це пізніше.

Навколо Гайделяґру розгулялась польська партизанка, інформували нас флямандці. Поляки підозрівали, що в таборі є великий запас зброї і муніції, як також іншого військового виряду і гострили собі на те зуби. Флямандці нічого не мали проти поляків, але раз вони були в німецькому однострою, мусіли тримати лінію. Виставляли сильні стійки із скорострілами, висилали сильні стежі в терен і тримали поляків здалеку. Ми їм в цьому значно допомогли і далеко із більшим чуттям, як вони самі могли його мати. Я розговорився з молоденьким флямандським поручником, який щойно скінчив своїх двадцять один років. Він за Україну чув тільки, що десь дзвони дзвонили, але він не знав ані де, ані чому, ані як. Став я йому розказувати від А до Зет, щоб він зорієнтувався повністю, тим більше, що він виявив правдиве зацікавлення. Розказав я йому про наш історичний досвід із Польщею і з Росією і накінець розказав я йому про наш досвід з Німеччиною. Він тряс головою.

— Ви знаєте що? — каже нарешті. — Ваша земля за добра і за багата і для вас і для ваших ворогів.

— Може бути, але це наша земля і на це нема ради.

— «Є рада» каже він. — Ріжте ворогів так, щоб боялися на вашу землю ступити одною ногою навіть.

— Це не є так легко — відповідаю. — Їх дуже багато.

— Це ніщо. Ви ріжте, а тоді почнете рахувати!

Дивлюсь я на того молодого чоловіка із Західньої Европи і слухаю його поради і з дива не можу вийти. Він же представник західньої культури і особисто він таки справді культурна людина — і ось, що він мені говорить, А на моїй рідній землі мої власні земляки низько кланяються і шапки скидають перед кожним голодранцем, що захоче нас грабувати, а потім нишком, в куточку плачуть на свою важку долю…

Ночами понад нашими бараками пролітали світляні кулі. Це поляки давали нам знати, що вони тут є і що вони знають, що ми тут є і вони чекають. Наші німці були дуже неспокійні, навколо ворожа територія, а вони здані на самих чужинців.

Наступного дня нам видали нові однострої «А», тобто святочні, а я на додаток зорганізував собі ще одну пару штанів і шкіряний наплечник. Штани були трохи завеликі на мене, але в поспіху трудно аж так вибиратио Вони пізніше мені дуже придались, не для мене самого, а для когось іншого.

Довго ми не побували в Гайделяґрі, всього три дні. В неділю пополудні, 30 липня на польовій станції завантажились ми до поспішного поїзду і над ранком в понеділок приїхали до Нойгаммеру, знов же на наші старі місця. Цей табір теж був майже порожній. Це дивне враження, коли глядіти на порожні будинки і бараки, що в них ще відносно недавно було стільки тисячів молодих людей. Де ці люди тепер…?

В Гінденбурґ-ляґрі стояв Вермахт, нас завели назад до того самого ляґру Цайссав, звідкілля ми вирушили двадцять три дні тому назад. Можна було б сказати, що на цьому закінчилась бойова кампанія Запасного Полку, або як його офіційно звали Фельдерзацбатальйону штурмбаннфюрера Кляйнова із його втечею з фронту, залишенням свого полку на поталу і його пізнішими вибриками, що мали оправдати його поведінку в обличчі ворога.

Тут, вже першого дня зустрів я перших трьох моїх товаришів з фронтових частин Дивізії, які були в самому бою під Бродами і вийшли з нього щасливо. Всі три обдерті, майже босі, зарослі і голодні, це були тільки тіні і силюети цих, так гарно умундированих і озброєних вояків, що виїздили звідсіля на фронт. Сьогодні двох з них вже не живуть. Один із них, прізвищем Михайло Затинайко, якого всі кликали просто «Зацінай», тому що із натури це був правдивий затинайко. По тверезому його хоч до рани прикладай, ввічливий, добрий, останню сорочку зніме і віддасть із себе, але не дай Боже підіп'є трохи, тоді хоч поли втинай і тікай від нього, уступай з дороги, бо він небезпечний. Дехто каже, що особовість людини часто зв'язана із її прізвищем, що це має якийсь нерозгаданий вплив на дану людину, якесь містичне значення. Не знаю я про це багато, але в Затинайка може так і було, він сам про це говорив нераз. І нераз він говорив, що собі колись біди напитає, але говорив він це по-тверезому, а коли вже випив, пропала справа, ніяка сила не могла до нього промовити і його вгамувати. На Словаччині, у п'яному стані витягнув баґнет до старшини, який був у службі, Словаччина рахувалась прифронтовою полосою число два, де панували строгі військові закони, старшина хотів опритомнити Затинайка, та коли цей таки кинувся на нього, старшина його застрелив. Трагедія була в тому, що обидва вони були знайомі ще з цивіля і трудно сказати, чи витягнення баґнету було тільки кепським жартом, але я знаю один твердий військовий закон: витягнувши зброю, мусиш її вжити. Старшину поставили під суд і військовий трибунал його виправдав. Він проживає тепер в Чікаґо і хоч як мені жаль цієї гарячої голови Затинайка, який вийшов живий з-під Бродів, щоб загинути марно на Словаччині, я оправдую цього старшину. Усьому завинила горілка і гаряча, дика натура Затинайка.

Другий був Василь Лаба, який сьогодні вже не живе, помер у Рочестері, ЗСА.

Третій з них Роман Стрільчик, мій товариш по професії учителя, який у цивільному житті учителював у моєму сусідстві, проживає сьогодні в Англії.

Попередньо я згадав про це, що генерал Фрайтаґ зустрівся в Берліні з сильною критикою своєї поведінки на фронті збоку керівних чинників командування СС. Та заки я про це дізнався, — а дізнався я значно пізніше, — панувала ще опінія посилювана німцями із складу команди Дивізії, німцями такими як Кляйнов і інші, які,ніде правди діти, позникали із фронту в першій хвилині і в запіллі вигадали історію «зради Дивізії». Така власне версія рознеслась раптово офіційно по Нойгаммері і вірючи своїм командирам, німці прямо шаліли, тим більше, що тепер було безпечно, вони були далеко від фронту. До зрозуміння ситуації мушу додати, що це був незвичайно небезпечний час в Німеччині, бо Ґестапо і всі спеціяльні та таємні служби гуляли вишукуючи членів німецького заговору проти Гітлера, який закінчився згаданим уже, невдалим атентатом. Голова неодного генерала полетіла у цих кривавих днях, неодин німецький патріот пішов спати з рук цих посіпак з СД і партійної поліції, які з наказу Гітлера справили німецькому, власному народові Вартоломеєву ніч. Навіть адмірал Канаріс, шеф німецької розвідки згинув в цій кривавій суматосі, як я пізніше довідався. В такий час пустити історію, що Дивізія зрадила на фронті, без того, щоб Дивізія могла таку історію опрокинути сама, на місці, це була страшна річ. Всі вищі командири Дивізії були німці і ніхто не міг їм заперечити, в кожному разі ніхто із нас. В кожному разі всіх нас роззброїли. Батальйон німецьких СС, які таборували недалеко Нойгаммеру, розкватирували навколо нашого табору. А ми дивимось на це все і здвигаємо плечима. Миж знаємо як воно було. Транспортами щодня приходять стрільці Дивізії, учасники битви під Бродами, тільки транспорти ці малі, далеко їм до того стану, що виїздив туди.