Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

Ранком нас побудили, кухня видала нам сніданок і казали нам чекати. Німецька військова машина однак, видно, працювала без нашого відома, бо біля 11-ої години перед полуднем на подвір'я в'їхав наш славний майор Кляйнов. Хтось мусів його десь знайти і хтось мусів йому дещо на цю тему сказати, що він і його Запасний Полк розійшлись так далеко, зокрема його перша сотня, якої він не бачив повних двадцять і чотири години з горою. Він приїхав сповнений холодної люті. І вирішив вилляти її на нас.

Я зголосився до нього, він дав мені наказ перевести збірку сотні. Я збірку перевів, відчислив, скомандував струнко, до звіту направо глянь і передав Кляйнову чисельний стан, готовий на його наказ. І тепер наш штурмбаннфюрер, який не постарався вишколити свого полку, не видав нам гострих набоїв, не видав нам жадного наказу крім того, що махнув обидвома руками в сторону заходу, який не постарався нав'язати зв'язки з Дивізією, щоб знати, що діється і щоб зійти з фронту в порядку, коли большевики проломили фронт Вермахту, а Дивізія одинока тримала його ще три дні в напрямку Броди-Львів, цей наш майор втяв до нас тепер «балак», навіть не дозволивши сотні стати на спочинь. Отже ми, Фельдерзацреґімент, з цивільними, що становили майже четвертину сотні, стоїмо на струнко, дивимось просто себе і слухаємо тиради в німецькій мові. Слухають також на подвір'ї німецькі старшини, підстаршини і вояки, зацікавлені цирком, що відбувався на їх очах.

Не буду повторяти дослівно, бо не пам'ятаю. Може майор Кляйнов ще живе, то якщо ця книга попаде йому в руки, він зможе сам доповнити з пам'яті це місце краще, як я. Він назвав нас, Запасний Полк, що стояв без зброї під фронтом, боягузами і тхорами, які втекли, ганебно втекли і його, нашого командира залишили на поталу ворогові! Як нам не соромно, він ще цю справу прослідить і витягне відповідні наслідки.

Ми з дива не могли вийти. Чи це він дійсно до нас говорить? Але так, нікого іншого тут немає, він говорить до нас! Щоб сказати коротко, мало мене шляк не трафив, слухаючи його вигаданих докорів і безпідставних картань та чванькуватости, який то він герой був, як він залишився сам на фронті в обличчі ворога! Ми йшли пішком, а він втік автом, я хотів би тільки знати, де його затримала польова жандармерія і звідкілля він тепер до нас приїхав, коли військові чинники знайшли нас і спрямували його сюди. Додам тільки, що за своє «геройство» він пізніше отримав Залізний Хрест першої кляси. Такі відносини панували в Команді Дивізії під рукою генерала СС Фрайтаґа по відношенні до його німців. Як пізніше я довідався, генерал Фрайтаґ втік з фронту залишивши дивізію без командування і щоб скрити свою втечу, склав в Берліні звіт про те, що Дивізія розлетілась під першим ударом большевиків, що наші старшини залишили стрільців і втекли, що все розбіглось а він, Фрайтаґ і його німецькі старшини самі рятували ситуацію. І там, в Берліні пережив він несподіванку свого життя. Райхсфюрер Гіммлер мав вже звіти німецьких фронтових команд з Вермахту про бій нашої Дивізії і про її стрільців, підстаршин та старшин. Фрайтаґ дістав такий о.п.р., як рекрут, що загубив свого кріса. Гіммлер змішав його з болотом за його і його старшин поведінку і наказав негайно організувати наново Дивізію, яка виявила себе повновартною бойовою одиницею. Знаю з оповідань моїх товаришів, старшин артилерії, що їдучи з фронту до Берліна складати звіт, ген. Фрайтаґ заїхав до старшинської артилерійської школи в Бенешові, під Прагою і там виголосив промову до кандидатів на старшин Дивізії, в присутності німецьких старшин школи, де описав Дивізію цими словами, що їх Кляйнов вжив до нас у Львові. А після берлінського звіту, коли Гіммлер показав йому звіти німецьких генералів та інших високих старшин Вермахту про бої Дивізії, ген. Фрайтаґ змінив фронт на 180 ступнів і став співати пеани на тему героїчної боротьби Дивізії на фронті, в совєтському оточенні, з якого вона пробилась власними силами, без підтримки танків і літаків. Ми знали, як боролась Дивізія, але тепер ми пізнали теж, яких то старшин нам дало німецьке командування на найвищі дивізійні пости. Кляйнов був одним із них.

Очевидно, з чисто формальних причин, ніхто з нас не міг сказати Кляйнову ні слова. Ніхто з нас навіть не міг спитати його, де він подів свій власний німецький штаб, де був його шпіс і інші німці?

Зайво додавати, що його реторичний запал викликав аж піну на його устах — і несмак на обличчях німецьких старшин, що слухали цього всього і думали свою думку, знаючи, що ми рекрути без вишколу.

На закінчення своєї тиради, Кляйнов «покарав» нас цим, що відмовив сотні обіду, який кухня приготовила для нас, дав команду праворуч і вимарш в сторону воріт. Що думали стрільці не знаю, але знаю, що думав я. Залишаючи на боці Кляйнова із всім цим, що він зробив і що я про це знав, я собі подумав: нехай Бог мене охоронить, щоб я колись мав стати перед стрілецьким фронтом і городити такі дурниці. Я не міг би моїм стрільцям глянути у вічі, залишивши їх в обличчі наступаючого ворога. А він, дезертир з фронту, смів обернути кота хвостом і картати нас за свою власну паніку і свою комплетну нездарність.

Мовчки дійшли ми до Городецької вулиці, за костел Св. Анни, а там німецькі військові чинники зібрали вже й решту нашого Запасного Полку, із його табором і двома кухнями, з яких йшов дим, викликаючи у нас надію, що може щось з'їмо колись. Тільки ми прийшли, весь Полк почав дальший марш вгору Городецької, в напрямку на Перемишль. Не мав я ще часу дізнатися, що діялося з іншими сотнями протягом минулого дня та ночі, мусів залишити на пізніше.

Маршували ми мовчки, без пісень і без радощів у серці, немає для вояцької душі нічого гіршого, як відворот, хіба ще може полон. Минули ми костел Св. Єлисавети, минули Алею Фоша, яка вела до Головного двірця, ославленого боями Вісімнадцятого Року, боями наших батьків. Ми, сини, не мали щастя воювати за свій Львів. Війна йшла ніби повз нас і понад наші голови. І ніби понад Львовом.

Я розглядався по-дорозі і прощався мовчки із такими знаними собі місцями. Я жив у Львові, це було моє місто, зокрема ця частина, через яку ми переходили. Ходив до читальні на Городецькій на проби хору і на забави, лазив з дівчатами вечорами по всіх можливих і неможливих стежках, на Алеї Фоша знав кожний камінь, бо скільки разів хотів заощадити гроші на трамвай, йшов пішком, а тепер… тепер вистукував підкованими черевиками маршовий ритм, вірючи проти всякої логіки, що ми ще вернемось, що це ще не кінець, далеко не кінець. Добре сміється, хто наприкінці сміється. Ми ще не мали коли сміятись, досі сміялись тільки наші вороги.

Покидали ми наш Львів 18 липня 1944 року сумно, бо хоч кожний з нас мабуть думав, що може колись буде інакше, в цю хвилину ніхто не мав настрою підбадьорювати та підтримувати інших. Ми були змучені, голодні і невиспані. На вулицях стояли люди, пізнавали, що це українська частина, одні помахували нам на прощання, мовляв, «вернуться ще тії стрільці січовії», інші підсміхались, кидаючи за нами з-під лоба очима, «добре вам так», не знаючи, що вже ніколи Львів їхній не буде і що «Лєополіс семпер фіделіс» не відноситься до вірности для Польщі, а для цієї матері, що Львів породила — для України.

Вже починало сутеніти, коли наша колона минула летовище на Скнилові і таки недалеко нього, під Білогорським /чи Великогорським лісом/ зупинилася на нічліг. Весь наш табір, вози і кухні заїхали на подвіря і в сад якоїсь оселі, але з огляду на ситуацію коней не випрягали.

— Люди дістають медалі, а що дістають коні…? — чув я як говорив один із візників.

— Овес, йолупе — дістав відповідь з темряви.

Кухні видали якусь вечерю, із змучення не пам'ятаю, що це було і полягали спати просто на землі, проти зір, не розійшовшись нікуди за нічлігом. Після денної спеки впала холодна роса і дихати стало вільніше. Я все таки зняв черевики, щоб дати ногам змогу відпочати і заснув.

Біля півночі надлетіли совєтські літаки, лямпіонами освітили Скнилівське летовище, ліс ну й нас, очевидно, ясно як у день, можна було читати книжку. Прожектори побігли по небі і зенітні батерії почали вогонь, у відповідь на совєтські бомби. Большевики бомбили з великої висоти, бомби падали нецільно, нас не зачепила жадна. Десь колись якийсь з літаків спустився до приземного лету, б'ючи із кулеметів, але це нас вже не хвилювало. Ми були після першого вогню загартовані. Один літак дістав поціл із зенітки, блимнув ясним вогнем і пішов спати, десь на північ від Скнилова. Це видовище тривало може пів години, потім всі помучились і також пішли спати.

Під час снідання — а наші кухарі звивались, щоб двома кухнями нагодувати весь полк, — ми дізнались, що міняєм напрям маршу. Йдемо не на Перемишль, а на Самбір. Тоді я ще не знав чому, але потім стало ясно. На захід перли большевики і нам нікуди було пішком перегнати їхні танки, що йшли на Перемишль. Тому ми змінили напрям ближче гір, на південно-західній. Перед вимаршом, коли ми вже стояли в маршовій колоні, Кляйнов пригадав собі свої ораторські здібнощі — бо інших він не мав й так, — і «поблагословив» нас ще одною промовою, в тому самому стилю, що й попередня. Повторив все, що вивчив вчора, додав ще дещо до цього, з чого виходило, що наш полк винен за катастрофу в Сталінграді і під Курськом, з Бродами тільки, як додатком і щоб додати своїм словам ефекту, на закінчення витягнув свою блискучу пістолю і почав з неї стріляти понад наші голови.

Я до сьогодні не знаю, що було ціллю цього варварського вибрику. Ми стояли і дивились на нього, дивились на нього і німці з його власного штабу і я усвідомив, що всі ми, разом з ними думаємо те саме: Кляйнов несповна розуму. Бо і як можна погодити його ганебну втечу з прифронтової полоси, його комплетну недбалість про долю дорученого йому Полку і його вигадані закиди супроти частин цього ж Полку, частин, які із-за його власної недбалости не мали навіть гострої муніції до своїх крісів у хвилину большевицького прориву. І тут він стояв у своєму авті, з яким ані не думав розставатися і доказував нам свою глупоту, стріляючи з пістолі понад наші голови. Ніде більше не чув про такий вибрик німецького старшини, в жадній іншій частині Дивізії. Кляйнов був одинокий і в цій своїй унікальності він тільки міг підтвердити наші підозріння, що в нього щось не було в порядку в голові. Випорожнивши магазин, заховав свою пістолю назад в кобуру, сів і казав шоферові їхати. Весь склад полку дивився за ним якийсь час, заки німці отямилися і дали наказ маршувати.

Це була середа, 19 липня 1944 року, один день перед атентатом на Адольфа Гітлера, що його виконав граф Штавфенберґ у головній кватирі в Східніх Прусах.

Ми маршували цілий день, з короткими тільки відпочинками, та без більших перепон, якщо не рахувати совєтських літаків, що нишпорили часом в околиці. Марш був важкий. Обтяжені вирядом, під гарячим сонцем липня, психічно обвантажені подіями і незнаною долею, ми йшли як автомати, відміряючи ногами землю, збиваючи куряву, і мріючи про холодну річку з чистою водою, щоб поринути в ній хоч на хвилинку і змити із себе бруд і пил та прохолодити розпалене і змучене тіло. Зокрема ноги вимагали уваги. На щастя, наші черевики і вовняні скарпитки давно вже висохли, але не всі мали вигідні черевики, допасовані добре до ніг. Під вечір багато вже налягало на цю то на іншу ногу.