Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

Це фраґмент тільки, і я про нього дізнався вже після війни, але тому, що він ілюструє хвилини цього понеділка 17 липня, вважаю за відповідне його тут подати.

Відступаючи в сторону Львова, на захід і південний захід перейшли ми з громадою стрільців село Безбруди і тут вдалось мені зорганізувати пару вовняних, сухих скарпиток, а в моїх черевиках ще хлюпала вода із Полтви, і марш почав натирати мені ноги місцями. На краю села присіли ми спочити, хто що мав їв сам, ще й з іншими ділився, а я собі вимив ноги добре в потоці і обсушивши їх, заклав свіжі скарпитки, а попередні порядно виправ і заткнув за пояс, під блюзу, щоб висохли. В якомусь опущеному селянському дворі, в огороді нарвав пару пригорщ молодого гороху і підкріпився. В польовій пляшці мав ще горілку, потягнув один «шлюґ» і вирушила наша група в дальшу дорогу.

Перед головною маґістралею на Львів натрапили ми на протипанцирні рови, в яких рідесенько заляг відділ Вермахту із крісами. Якийсь фельдфебель підходить до мене і вимагає, щоб ми залягли із ними, боронити становище.

— Я маю інші накази — говорю йому спокійно. Дивлюсь на цей рівчак, що на могилу може й надається, але до оборони ні трохи. — Ми йдемо дальше.

— Менш, — він до мене і береться за пістолю. Я кладу руку на свій Радом.

- Іх габе андере бефеглє — повторяю йому ще раз, а стрільці стоять за мною з крісами в руках. Вирішив фельдфебель, що не дасть ради і зійшов набік. Тоді я кажу йому по-людськи. — Менш, якщо ти хочеш десь ще боронитися, то спершу глянь, чи даш раду. В тому рові твоя група не затримає навіть втікачів із фронту, а не то ворога в розгоні. Думай, маєш голову.

Ми пішли дальше, він видно думав цілу мінуту, бо яких парусот метрів за нами і його група піднялась із дурного рова та пішла за нами. Помалу добрили ми до маґістралі. Це була бита дорога, але сьогодні вона була вчетверо ширша, виїжджена військовими вантажниками та танками. По цій дорозі пішли ми скорим маршем. Не було видно за нами великих частин війська і я подумав, що можливо, ми не маємо вже ззаду ослони і маршуємо перед фронтом большевиків. А потім, далеко позаду, на полях показались танки, два, три, чотири. Потім ще зо два, три. Їдучи, пострілювали перед себе, отже це не були німецькі. Ми маршували скоро, з таким розрахунком, щоб дістатись до якогось порядного лісу, де танки нам нічого не зможуть зробити.

— Хлопці — кажу на дорозі, - збирайте всю муніцію, що її побачите перед собою. Ми ще не вирвались з халепи.

Спереду нас, трохи наліво від дороги показалось якесь село. Варто було б спочити та з'їсти щось, голод дошкулює. Але танки не стоять, большевикам спішно. Та раптово із заходу надлетіли німецькі літаки. З'явились, як шуліки з-понад дерев і прогуділи над нами в одній секунді. Дивимось, що це таке буде. Нагло один літак звернув трохи вправо і ще принизився. Чуємо голос стрілянини, На полі блиск вогню, совєтський танк горить, як солом'яний віхоть. Інші літаки вчепились до інших танків, парять, аж відгомін іде. Вже три танки горять, інші звертають кудись, назад чи під ослону, важко сказати.

— Дадуть нам трохи спокою — кажу стрільцям. — Сформуйте тепер відділ, зайдемо на хвилину в це село. Хто має які гроші, дайте мені, я буду купувати харчі, ніхто нічого не сміє сам брати, хіба що дістане даром від селян.

Грошей ми мали обмаль і люди їх від нас не хотіли, коли побачили, що ми свої. Дали нам хліба, поналивали молока до глечиків, нагодували цілий відділ.

А з нашої команди ні сліду. Щоб хоч один показався! І як вони так скоро зникли? Хіба мали авта зі собою, бо піхотою, чи кіньми були б не дістались дальше, як ми.

Але тишина від фронту мене непокоїла. Я відчував, що ми близько ворожого фронту. Адже танки були б не вирвались далеко вперед своєї піхоти. Німецькі літаки давно вже відлетіли, як ми знов стали маршувати дорогою. Тепер ми вже тримали порядок: йшли двома сторонами дороги, гусаком, з крісами в руках, в шеломах на голові, не громада, а військо. Раз минуло нас якесь авто з німецькими старшинами, але вони тільки глянули на нас і не зупиняючись навіть зникли в тумані куряви. Все преться на захід. Зі сходу суне чорна хмара. Завжди із того сходу. Колись монголи, потім татарва, потім кацапня. Яке їхало, таке здибало.

Йдемо, йдемо, але я чую, що ми далеко не зайдемо пішком, якщо большевики будуть за нами їхати. Та й ноги наші не з заліза. Не кожний з нас дібрався до свіжих скарпиток, але кожний мав мокрі черевики та ноги понатирані. Треба якось їхати. Тут і там минали нас транспорти на вантажних автах, та ніхто не стане, хоч і я даю знаки руками. Ні, таким способом ніхто нас на авто не візьме. Треба робити мудріше.

Затримав я всю групу, розставив стрільців впоперек шляху з крісами в руках, хоч і без набоїв.

— Як буде їхати порожна валка, мусимо затримати. Ставте себе енерґійно, як вояки, не як благородні рекрути.

Ми, підстаршини, повитягали свої пістолі, одиноку зброю, наладовану гострими набоями і чекаємо. Над'їхала валка Вермахту, наладована військом, аж вгинається. Шофери побачили нашу узброєну лінію, пригальмували, ми підстаршини з револьверами в руках, помахуємо їм, щоб їхали, контролюємо шлях. Ніхто нічого не каже, помалу переїхали, чемно, уважно і поїхали. Ми значить, робимо враження. Хлопці набрали певности себе, стоять у шеломах, як мур.

Перепустили ми ще одну валку з пораненими, з таким самим ефектом. Шоферам подобалась наша застава, заспокоїла їх, що тут вже немає небезпеки, коли військо контролює дорогу.

Нарешті над'їхала валка із п'ять вантажних авт, цілком порожніх. Стрільці стоять впоперек дороги, доки машини не пристанули просто перед ними. Шофери люті.

— Вас іст денн дас?! Мах веґ!!