Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

Хвилинка тишини, а потім з різних сторін подвіря, з рядів зібраного вояцтва починають виходити поодинокі стрільці і підстаршини. Перший з них станув перед фронтом і зараз же до нього пристали інші, формуючи збіркову колону, в трьох лавах за німецьким звичаєм. Старшина з папером в руці дивився пару секунд і спалахнув командою.

— 286-те дивізіон… анґетреттен, марш-марш!! Ще пару секунд і все, що було з цієї дивізії тут на подвір'ї, стояло вирівняне, на струнко. Було їх не більше вісімдесяти. Тепер генерал призначив одного із старшин, що були з ним, той відсалютував, станув перед фронтом і привітав вояків.

- Іх бін майор Штайґер. 286-е дівізіон авф майн коммандо, штільґенштанден, рехтс-ум, ім ґляйхт шрітт ріхтунґ авсґанґ, форвертс… марш!

Як в касарні. Прибили крок, відійшли. Тільки зброя і виряд дзвенять при кожному кроці.

— 216-та дивізія, фортреттен!!

Ця сама процедура. Цих було більше, може із сто-п'ятдесять. І знов генерал призначив одного із старших і знов чуємо:

— Майн наме іст оберст Вінкельгаймер. 216-е дивізіон, штіль…

І так дальше. Відбили крок, відійшли.

— Тотенкопф Дивізіон! Фортреттен!! Це саме. Але їх було мало. Відпровадив їх гавптманн Брюльоф, також танкіст, хоч з Вермахту.

— Кампґруппе Бартель! Фoртреттен…!

І так воно йшло. Подвір'я починає порожніти. Ніхто не говорить слова, все відбувається тихо і в німецькому порядку. Я собі подумав, що якби це була наша армія і то ще у відступі, чи не було б тут моря дискусій, завваг, пропозицій, поправок, протестів, показування босих ніг і таке інше, все ніби людське, але все, що у німців мало свою міру. Я бачив босих вояків. Відійшли без слова, під командою своїх старшин і ніхто з них не скаржився. Десь вони пізніше скажуть свому командирові, що у них немає черевиків, але перед генералом на це не було часу, тут формували назад маршові колони і на генеральському поземі не було ні місця, ні нагоди говорити про дрібниці, що належать сержантам. Правда, в історії наших Визвольних Змагань багато було випадків, що стрільці йшли босі в бій, але в нас це були випадки емоційні, на міру героїчности, тоді коли в німців все це йшло як машина, їхній нарід вкладався в рамки команди так, якби це була найбільш зрозуміла річ на світі. У нас треба ідейного зриву, запалу, звичайно дуже солом'яного, щоб викресати в огонь, який німецький нарід викрешує собі на кожну подану команду. Після війни я усвідомив цю внутрішню силу німців, коли на моїх очах почала відбудовуватись Німеччина, коли німецький робітник працював в поті чола за песі гроші, свідомий того, що хтось за нього думає, хтось цим заряджує і напевно заряджує правильно і його роля є виконувати свою ділянку роботи, виконувати перфектно, не питаючи нікого наліво і направо, чи це все так має бути, бо десь ця вся поодинока робота поодиноких робітників складеться на готову і імпозантну цілість. Це психіка бджільного вулика, але це сила, нехай мені хто скаже, що хоче. Зате ми, українці, величезні індивідуалісти, такі великі, що важко нам зібратись докупи і послухати одного провідника та виконати разом одну велику роботу, наприклад таку, як вибороти собі волю і побити ворогів. Власне історія наших Змагань повна прикладів такого індивідуалізму і вродженої демократії, що межує дуже близько з анархією і часом важко розібрати, де кінчиться перша і починається друга. В цьому індивідуалізмі ми мали випадки незвичайного геройства, але також і багато випадків зради і то в час, коли ми собі на зраду найменше могли дозволити. Можливо, що це дуже гарно кожному з нас бути великим індивідуалістом і поступати згідно із нещасною засадою «моя хата з краю», але нехай ніхто із нас не сміє говорити на еміґрації, що він не знає, чому «нас доля покарала» і чому ми ще не маємо своєї держави. Дивлючись на німців і їхню поведінку, я зрозумів добре, чому ми не маємо держави і я думаю, що доки ці наші національні риски не зміняться, ми напевно й не будемо мати. Москалі можуть бути азіяти, але почуття національної солідарности і потреби та інстинкт слухатись одного проводу у них так само міцний, як у німців. Між такими суперниками нам не легко буде вибороти собі волю із нашими індивідуалістичними ціхами. Та це так, на боці, між нами, щоб чужі не знали і не чули.

Подвір'я порожніло. Нагло чую:

— 14-те Дівізіон Ґаліцієн!

Ми стоїмо і не рухаємось. На нас зглядаються німці, що стоять поруч нас і дехто кликнув:

— Гір, гір! Тут, тут.

Паде знов оклик з назвою нашої Дивізії. Виходжу з ряду, шнурую перед самого генерала, салютую цік-цак і голошу, що ми не є розбитками фронтових частин Дивізії, а тільки Фельдерзацреґімент, та що ми не маємо навіть гострих набоїв, а наш особовий склад це невишколені рекрути, які ще не стріляли із своїх крісів.

Тишина. Генерал слухає, міркує, по його лиці не видно змін. Він на своєму віку мусів вже не такі речі чути. Тоді каже він мені зробити збірку всіх людей із цього реґіменту.

На мою команду сотня виступає і стає в трилаву, вирівнюється і чекає. Німецькі старшини приглядаються. Між нами стоять наші цивільні рекрути, дехто з нас теж босий, бо ноги понатирались до крови в мокрих черевиках. Подивились і генерал наказав нашу сотню відвести до кухні на вечерю, по вечері лягати спати, а завтра буде видно, що з нами робити.

Вже було далеко після півночі, коли ми витягнулись на ліжках. Але кухня дала нам порядну менажу каші із шкварками і ми солідно підкріпились. Що буде завтра — побачимо, вояк не має часу думати наперед. Все, що він має, це сьогодні.

Тількищо заснули, а тут знов свистки, чуємо, сирени виють, летунський алярм. Жандармерія виганяє всіх до сховищ, але я, очевидно теж індивідуаліст, вирішив не йти, а просто спати. Я не спав вже майже понад шістдесять годин і навіть загроза совєтської бомби не переконала мене збігати кудись до сховища. Мабуть ще дехто був такої думки, як і я. Місько залишився теж в ліжку і я спав, не знаючи ні коли хлопці вернулись із сховища, ні коли відкликано алярм. Через сон чув якісь вибухи, але сон був міцніший і ранком я встав значно підкріплений. Ніхто із жандармів не бачив мене, бо моє ліжко було в кутку і туди ніхто не мав часу заглядати.