Розділ «МАПА БОЮ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ТАНКАМИ»

Підходжу я з пістолею до першого вантажника, заглядаю річево до середини і не дивлячись на шофера, командую:

— Тридцять хлопців сюди!

Те саме із другим. До третього вже самі всідали напакували авта, всі влізлися.

— Веґ фрай! — кажу. — Дорога вільна!

І ми поїхали. Мушу вам сказати, що їхати значно краще, як йти пішком, і до того значно скоріше. Ми заощадили багато сил коштом цих машин і так заїхали до Яричова. Тут шофери зупинили колону, щоб набрати бензини, ми попили за цей час води і перекусили по куску хліба і їдемо дальше. Так приїхали ми до Львова, заїхали на Жовківську вулицю, біля української церкви. Тут ми зсіли і відпустили машини. Церква обведена була високим муром і на її подвір'ї «магазинуємо» всіх хлопців, що приїхали з нами та тих, що прибились тепер. Знайшлись навіть цивільні з останнього транспорту рекрутів до нас, у Куткорі. Ми виставили на вулиці стійки, щоб спрямовувати всіх дивізійників сюди, на подвір'я і з'являються помалу наші люди. Наша громада росте, можна знов говорити про нову сотню.

Раптом прибігає до мене стійковий.

— Пане десятнику, офіцер з Дивізії! Хоче з вами говорити.

Йду на вулицю, там стоїть легка машина з Левиком, в ній сидить майор, німець, також з Левиком на рукаві.

— Вас махт ойх гір унд вас фюр айнгайт зінд зі?! — питає гостро.

Я також в гострий тон. Голошу, що перша сотня Запасного Полку і знайдені по-дорозі люди, всі без гострих набоїв, рекрути, що не мають вишколу і не нюхали пороху.

Він витріщив очі, але помимо того торочить нам голову, що ситуація вимагає великої посвяти і дає нам наказ провадити сотню бойовим порядком до Яричева, з якого ми щойно приїхали!

— Ми не маємо гострих набоїв, штурмбаннфюрер — кажу.

— Нічого, по дорозі дістанете — паде мудра відповідь. Пізніше показалось, що це був дивізійний ветеринар, з ветеринарної сотні при штабі Дивізії. Може він на конях знався, але на військовій тактиці напевно ні. Та наказ був для нас наказом, на цьому військо полягає. Збірка і ми маршуємо вулицями Львова до Яричова. Йдемо дуже правим боком, бо до міста вганяються щораз то нові військові частини, переважно Вермахту. Всі до міста, на захід, а ми до Яричева, на схід. Щось тут не теє. І не видно, щоб хтось нами цікавився, от, ідуть дураки на схід, нехай собі йдуть. І не видно, щоб хтось давав нам гостру муніцію. Маю враження, що наш наказ має дуже мале військове значення і що це просто забаганка великого майора, який поїхав своїм автом на захід.

Починає вечоріти. Ми цілий день в дорозі, варто б спочити. Чого нам йти до Яричева, загубити здорову голову? Жадного пляну в тому наказі ми не бачили, коли всі війська сунуть на захід. Зібрався я на відвагу і командую сотнею: стій, за мною ходом руш — в противний бік, назад до Львова. Використали ми діру на дорозі в транспортах, всунулись в нове русло, що йшло на захід і якось відрадніше стало. Прийшли ми назад до Львова десь біля одинадцятої години ночі. Уже досить глибоко в місті, затримує нас польова жандармерія. У них обличчя серйозні, вони контролюють тепер увесь рух фронту. Вони знають свою роботу. Кожний з них хлоп майже в два метри, велика бляха вирізана в півмісяць на грудях, машинові пістолі в руках і питання в очах, при світлі ліхтарок. Хто, звідкілля ми йдемо і куди, чи маємо марш-бефель.

Пояснюємо так, як воно дійсно сталося. Коли вони вчули, що ми без гострих набоїв йдемо цілий день від фронту, закликали свого поручника, він щось записав до своєї книжки, число нашої частини, прізвища підстаршин і наказав відпровадити нас на нічліг. Жандарми завели нас до залізничних будинків за костелом Св. Анни, яка хоч і латинська свята, мусіла над нами цієї ночі змилуватися, Але на подвір'ї костела така маса війська, що протиснутись годі. Одні лежать, інші сидять, а ще інші ходять сюди і туди по людських руках і ногах, чути прокльони і вигуки, вермахтівці, СС і танкісти, все вимішане, як має бути. На нас ніхто не звертає уваги, ми розглянулись і думаємо, чого маємо товктись надворі з ними всіми, знайшли ми собі каменицю без людей і розклались в ній на нічліг, як тільки могли найкраще, а могли, бо там були ліжка! Змучені ми були переживаннями духово і фізично, і перспектива нічлігу під дахом та ще на ліжках була просто райським привидом. І привидом мало що не залишилася.

Тільки ми яко-тако розгостились, як чути свистки і ціле подвіря піднімається.

— Аллєс равстреттен!! Равстреттен! Ахтунґґґ!!!

Кричать, свищуть, думаю, хіба большевики в місті. Ні, то не були большевики, то був генерал, але ефект майже такий самий. Відділи формуються у збіркові колони, треба признати, що німці своєї команди слухають. Стаємо й ми, на лівому крилі Вермахту. Світять ліхтариками, досить ясно.

— Ахтунґ! Штіль ґештанден! Герр ґенераль…!! Входить малого росту, старший вже віком генерал Вермахту з червоними вилогами на плащі і нашивками на штанах і за ним велика група старшин. Якийсь старшина здає йому звіт, тишина, аж чути власний віддих. Паде команда «спочинь», один із старшин тримає в руках папір і стає вичитувати.

— 286-а дивізія… фортреттен!!