Розділ «Українська Національна Армія»

Після сніданку я вирішив зодягнутися, походити трохи і розглянутися. У мене прийшла думка при найближчій нагоді чмихнути, з цього шпиталя та вернутись до моєї сотні, пощо мені тут час гайнувати? Наближались Великодні Свята, 6 травня, а я буду «балувати» тут самий, коли там у мене повно добрих друзів?!

Шпиталь приміщувався в старинному замку, посередині якого було доволі велике квадратове подвір'я з якого вихід був замкнений величезними важкими воротами, що до них колись стукали лицарі рукоятками своїх мечів, щоб їх впустити до середини. Партер і перший поверх околені були внутрішніми ґанками, по яких можна було проходжуватись навколо подвір'я. Я не повинен був ще виходити із шпиталя на свою власну руку, без дозволу, а до того на воротах стояв стійковий. Але від мого знайомого медика я довідався, що тут є один наш священик, який кожного ранку відправляє Службу Божу а вечором сповідає в замковій каплиці. У Велику П'ятницю пополудні вибрався я до каплиці. Вона приміщувалась в саді, до якого треба було перейти через ворота із стійковим. Зодягнутий в повний однострій, з припоясаним револьвером — моїм «Радом-ом» — пішов я до воріт. Здалеку я запримітив, що стійковий мав нашого дивізійного Левика на рукаві, значить наш, немає чого лякатись, щоб так дуже мене затримував, хоч у мене немає перепустки. Стійковий побачив мої підстаршинські срібні нашивки на ковнірі і на нараменниках, випрямився і віддав мені почесть. Я почав відсалютовувати витягаючи руку, та в половині дороги зігнув її і приложив долоню до шапки, так, як ми робили тепер в нашій армії, байдуже про наказ Гітлера до цілого Вермахту салютувати гітлерівським привітом, або як офіційно звалось «міт дойчем ґрусс». Я запримітив здивування стійкового і пристанув.

— Ви з нашої Дивізії очевидно — питаю по-українськи.

— Так є, пане десятнику.

— Ви знаєте, що ви є вояком Української Національної Армії…?

— Н-не знаю нічого, пане десятнику — заперечив стрілець і я усвідомив собі, що німці не постарались навіть повідомити всі частини Дивізії про зміну, що зайшла останніми днями. Зробили те, що мусіли, а про решту треба вже було нам подбати. Розказав я стійковому коротко про нашу присягу, про нашого генерала Павла Шандрука, про те, що на наших шапках відтепер має бути Тризуб і сказав йому прийти до мене вечором, то розкажу йому більше.

— А тепер покажіть мені дорогу до каплиці.

В каплиці застав я старенького священика, біженця, який обслуговував цей шпиталь, бо наші польові капеляни були всі на фронті, там, де свистали кулі і вмирали наші вояки, де треба було давати останнє розгрішення і хоронити поляглих, часто в спільних, братських могилах. Висповідав він мене і ми вийшли в сад. Він розказав мені про свої умовини життя тут, на цій чужині, я розказав йому про наше життя в Дивізії. Він вже чув про великі зміни, про нашу нову Армію, але його погляд був повен песимізму, Німеччина падала, а все, що у нас було національне, було зв'язане із нею. Росія ніяк не дозволить Україні на свобідний розвиток її національного духа, використовуючи у своїй окупації не тільки фізичне насилля, як за царів, а ще до того ідеологічне, большевицьке насилування нашого національного «я». Німці були наші вороги, але німці не переробляли нас на своє «копито», не змушували нас вірити у свої ідеали, не накидали нам нацизму. В найгіршому випадку під ними були б боролися, як проти царату. А під Росією тепер наша Церква знищена, наші традиції знівечині, наша молодь скривлена. Що я міг сказати? Старий священик говорив правду, так воно й було. Але чоловік завжди хоче вірити у чудо і я слухав його песимізму, а про себе думав: Бог якось так зробить, скоріше, чи пізніше, що вийде гаразд. Не знав я тільки, як довго прийдеться нам на цей гаразд чекати.

Обіцявся я прийти послужити священикові у Велику Суботу і в Воскресну Неділю а тоді й звірився, що хочу покинути шпиталь і вертатися до своєї частини, на фронт. Він сказав мені так, по-батьківськи:

— Роби сину, як знаєш, усе буде добре.

Вечором зайшов до мене мій стрілець і я йому переповів усе докладно, як відбулась наша присяга, як генерал виглядав, все. Йому очі світилися. На гутірці посиділи ми до пізна і пішли спати.

В Суботу я послужив, як обіцяв, послужив і в Неділю. Після Богослуження священик запросив мене до себе, ми поділились свяченим яйцем і розпрощались. Я розвідав, що у вівторок буде їхати підвода на фронтову лінію і я вирішив з цього скористатися. В шпиталі мені перев'язували ноги кожного дня наново, але вони чомусь не гоїлись задовільно а на докладніше лікування не було часу. В понеділок, 7 травня рознеслась непідтверджена вістка, що Німеччина скапітулювала. Але ця вістка не принесла жадних змін. На вулицях було спокійно, крамниці працювали дальше, розділяючи жителям їхні скромні пайки згідно із картковою системою, так, що я махнув рукою: мабуть завчасна вістка. У вівторок, 8 травня пополудні дізнався я докладніше, що це все абсолютна правда, що Гітлер згинув в Берліні і що владу перебрав адмірал Деніц, який почав переговори з Альянтами. Ці вістки були спізнені, бо як я дізнався пізніше, Деніц підписав повну і безумовну капітуляцію Німеччини 7 травня в годині 2:41 вчасним ранком за французьким часом, тобто здається з одною годиною ріжниці від нашого часу. Та ми ще цього не знали, а вістки приходили різнородні, навіть хтось поширив вістку, що Альянти наказали німцям тримати зброю і що війна проти Совєтського Союзу висить на волоску. Не знали ми тоді, що цей волосок покажеться насильнішим волоском у всесвіті…!

Цьогож пополудня, у вівторок, 8 травня, я зібрав все своє майно, тобто плащ і польову пляшку і переловив підводу, що їхала в напрямку на Фельдбах, тобто туди, куди мені було потрібно. Ми мали перед собою яких 15 кілометрів дороги і вже стемніло, поки ми переїхали навіть половину. У сутінках зустрілись ми з колоною війська, що просувалась на захід, від фронту. Вчув я українську мову і подумав, що певно якісь наші частини міняють становище. Та це щось було не так, бо я зорієнтувався, що військо не йде військовим порядком, а просто, як хто хотів. Одні їхали, інші тримались возів, йшли покурюючи, що в поході було недозволене. Їхати проти течії ставало щораз важче, ми ледве змогли просуватись боком. Нарешті не втерпів я, зліз з підводи, а це у мене була велика посвята з болючими ногами, і питаю першого стрічного стрільця, що це таке діється. А він подивився на мене великими очима.

— Та що вам, пане десятнику! Вже кінець войни! Ми йдемо на захід до анґліків, щоб не взяли нас ваньки в полон!

Надійшов якийсь підстаршина.

— Що таке?

Зупинив я його, питаю, чи це правда, що кінець війні. Підстаршина поінформував мене, що це правда, це військо навколо це 31-ий Полк, який сходить із становища, а на його місце пішли якісь відділи фольксштурму. Пізніше я дізнався, що большевики вимагали від німецького команданта фронту, генерала Анґеліса, щоб він віддав їм українську Дивізію, а вони зате пустять усіх німців додому. Як я чув, генерал Анґеліс тоді вирішив зняти нашу Дивізію з фронту скоріше і відіслати її на зади, щоб не віддати її в руки большевикам. Ще пізніше дізнався я, що все це було наслідком інтервенції генерала Шандрука, який роз'яснив Анґелісові в чому справа і чому большевики бажають знищити українців. Та в цій хвилині, на фронті, важливе було тільки це, що діялось в даний момент. Спитав я цього підстаршину, де є 29-ий і 30-ий Полки, він заявив мені, що або ще на лінії, або у відвороті іншими дорогами, всяж Дивізія не може відступати нараз одним шляхом. Дав я йому закурити і він пішов дальше із своїми людьми.

Що мені робити? Не хотів я якось відступати з чужими людьми, вирішив таки знайти свою частину. І подався я дальше до фронту, здається одинокий вояк цієї ночі, що йшов на фронт! Підвода мені десь в міжчасі пропала, і я мусів дибати пішки. А позатим не дуже я чомусь був певний, що це все, що я почув є правдою. Важко повірити, що кінчиться один світ і починається другий, цілком незнаний, невідомий.

От, думав я, довоювались німці, але довоювались. А ще не цілих чотири роки тому назад це була непереможна армія, перед якою дрижав світ!

Через годину скінчилась колона, тільки поодинокі стрільці тягнулись ще позаду неї. І всі це саме говорять, що війна скінчена, що Німеччина капітулювала. Багато років після війни довідався я щойно докладно подробиць цієї капітуляції. У своїй книжці «Армс оф вальор», генерал Павло Шандрук подав докладно розвиток останніх подій на фронті. З цієї книжки дізнався я щойно, що нашим командантом фронту вже не був тоді генерал Анґеліс, тільки генерал фон Бальке, до якого навідався в його кватирі генерал П. Шандрук. Генерал фон Бальке повідомив генерала Шандрука, що капітуляція визначена на годину 12:01 після півночі з 8 на 9 травня. Тоді генерал Шандрук поставив вимогу, щоб генерал фон Бальке звільнив Дивізію з фронту на цілий день перед капітуляцією, щоб вона мала час відійти на захід.