Розділ «Українська Національна Армія»

— Вам однаково — говорив генерал Шандрук, — до якого ви попадете полону, а нам ні. Ми з політичних причин хочемо відв'язатись від большевиків і піддатись західнім Альянтам.

Домагання генерала Шандрука було виконане, але чи через брак доброї комунікації вже в ці останні хвилини, чи просто через байдужість підвладних установ армії, наказ генерала фон Бальке прийшов на фронт Дивізії щойно на дві години перед капітуляцією. Щойно тоді почали частини Дивізії сходити з фронту, але відворот відбувся справно і чисто. Фронт залатали якісь німецькі недобитки і відділи місцевої оборони, «фольксштурм»-у. Більшість Дивізії зійшла з фронту вже після півночі, прискореним маршем вийшла з фронтової полоси і подалась до ріки Мур, на захід. Пару днів пізніше дізнався я від моїх друзів з артилерії, що ранком 9 травня кілька батерій нашого Артилерійського Полку дістали наказ прикривати своїм вогнем відступ Дивізії, яка не змогла залишити фронту вночі цілковито. Дев'ята батерія 3-го Дивізіону стріляла всіма чотирьома гирлами до години 2:30 пополудні і щойно тоді, коли вже сапери чекали з висадженням близького містка в запіллі, знищила свої гармати, висадила решту невистріляної ще амуніції і відійшла із своїми кіньми та табором на захід! Цей вогонь стримував большевиків від просування вперед і дав змогу зійти всім відділам Дивізії з бойової лінії.

Пристанув я трохи, змучений, із зболілими ногами. З фронту йшла знов якась колона; коли наблизилась я дізнався, що це частини 30-ого Полку, і що 29-ий Полк іде іншою дорогою. Не було ради, треба було послухатися розуму. Не мав я чого йти вже на фронт. Завернувся я тоді і з 30-им Полком подався на захід. По-дорозі розпитував я про 14-ту сотню, але ніхто не міг мені нічого певного і точного сказати. Ранком дійшли ми до моста на ріці Мур і перейшли ріку військовим порядком. Міст вже був підмінований і піоніри стояли біля нього на варті з наказом висадити його в повітря з моментом появи совєтських військ.

За мостом почулись ми безпечніше і я відлучився від колони, щоб почекати і розшукати своїх, а тимчасом вирішив відпочати і щось з'їсти. Вся колона затрималась на марші, бо якась танкова частина затарасувала шлях відступу. За пару папіросок виміняв я кусень хліба і ковбаси, з якоїсь кухні дістав пів менажки кави і підкріпившись, вийшов я знову на дорогу шукати своїх. Шлях відступу виглядав страшно. Ранком вже з'явились на ньому мадярські військові відділи, одні кінні, інші піші, частини Вермахту, сотні «приземлених» летунських наземних військ, частини німецьких СС, танкісти, артилеристи, що хто міг уявити. Тільки де-не-де блимнув на якомусь рукаві наш дивізійний Левик і тоді я міг розпізнати якусь із частин Дивізії. Стояв я, стояв і таки не віднайшов своїх, ані не міг розвідати нічого про свою сотню. Не було що дальше чекати, мене огортав неспокій, коли я стояв і дивився, а тисячі людей у всяких одностроях йдуть на захід і дивуються мені, пощо я чекаю. Пішов і я. Танки їхали одним боком дороги, піхотинці другим, а серединою нас минали особові авта із німецькими старшинами. Деколи міг я запримітити трикутну хоруговку на авті, це їхали командири полків, деколи квадратну, у формі чотиропільної шахівниці, - це були генерали, командири дивізій. Що далі йти, усвідомив я, то більше і більше війська, на дорогу вступали із всяких бічних доріжок і стежок різні запасні відділи, сотні а далі й тисячі мадярських біженців, цивільних, і збільшувалось число возів, коней і авт. Ставало тісніше на шляху і треба було вже сходити у придорожню фосу, щоб перепустити ще якесь нервове авто. Десь пополудні біля мене зупинилась легка машина із чотирьома старшинами Усташі, тобто хорватських бійців проти большевизму. Дивлюсь я на них і раптом чую знайомий голос:

— Ну, що тобі ґали заліпило, чи що? Чекаєш може на запрошення, щоб сісти…?!

Стахо Ільницький! Сидить за кермою і шоферує!

— Стасю, яким чудом…?!

— Сідай скоро, бо тарасуємо дорогу людям!

Замахнувся я сісти, а там не то сісти, але голки немає де вкинути, так тісно, цеж маленьке авто, «швіммваґен».

— Поскладай їх на купу, або скинь одного з воза на дорогу — радить мені Стахо своїм львівським «балаком» — я думаю, що Усташі зрозуміли самі, потиснулись і зробили мені кусок місця. Але я завжди думаю, що краще зле їхати, як добре йти пішком, а ще з моїми наболілими ранами на ногах. Стахо рушив з місця і почали й ми минати піхотні відділи, танки, важкі вантажники, все дальше і дальше на захід. Не уявляв я, що німці мали ще стільки танків на цьому відтинку фронту, я їх в акції взагалі не бачив. Берегли їх собі на пам'ятку, чи як…?

Від'їхали ми кілька кілометрів, а позаду нас почулись сильні вибухи, раз, другий, третій.

— Певно висадили за нами міст на Мурі — пояснив Стахо, — щоб ваньки не дігнали.

Пізніше дізнався я від одного з наших стрільців, що так воно й було. За відступаючими німецькими частинами появились на обрію совєтські танки і піоніри тоді замкнули міст, перепустили тих, що ще були на ньому і зірвали його тьома сильними мінами. Зрив відтяв шлях большевицьким танкам, але й залишив на поталу тисячі й тисячі Вермахту та СС. Багато з них кинулись переплисти ріку, але Мур бистрий і глибокий і немало їх втонуло в його мутних водах…

За якийсь час з'їхали ми на край дороги перепочити і щось з'їсти. Для мене це був добрий жарт, бо я не мав зі собою нічого їстивного, але Стахо мене потішив.

— Не журися, наші Усташі є ладовані, мають сало, білий хліб і сливовицю! Їдуть з нами — мусять нас кормити!

Справді, один із їхніх старшин відкрив досить об'ємисту скриньку з харчами і нас перших запросив до підвечірку. Від горілки я відмовився, бо лякався ще за свої нирки, але Стахо випив порядний ковток сливовиці, і під'їли ми собі здорово сала з білим хлібом. Балакати ми багато не балакали, бо й час був надто нервовий і неспокійний і мови хорватської ми добре не знали, а вони нашої не дуже то розуміли, по-німецьки ж і ми і вони не надто бистро говорили.

Рушили ми в дальшу дорогу. Не розпитував я Стаха, що це за авто і як він до нього дістався, не питав я, звідкіля він взяв бензину, це було неважне. Важне, що ми їхали і їхали незле, хоч тісно. Так доїхали ми до великого роздоріжжя. Направо стрілки показують: Юденбурґ, наліво: Кляґенфурт-Шпіталь.

— Дивись, там стрілка з Левиком — кажу Стахові. Це був для нас знак, що туди пішла наша Дивізія.

- Їдемо туди — вирішив Стахо і ми подались на Кляґенфурт.

Перелетів над нами якийсь літак. Повів я головою за ним і витріщив очі.