Розділ «Українська Національна Армія»

— Большевицький — кажу Стахові.

— Це тітовський. Я чув вже ранком, що вони літають над цими колонами. Що нам зроблять? Капітуляція!

— Думаєш…?

Ще добре не висказав я цього слова, як літак завернув і принизився. Озвались сухі серії кулеметів. На дорозі зчинилась паніка. Маси вояцтва кидались врозтіч, на боки.

— Що він, здурів, чи що?! — скрикнув Стахо, зупинив авто і ми всі стрибнули до придорожнього рова. Літак перелетів над нами, пострілюючи. Я жертв не бачив, але чув пізніше, що були вбиті і ранені. Поїхали ми дальше на те тільки, щоб через пів години знов тікати до рова. Просуватись вперед ставало все важче і важче, через масу людей і коней. Нарешті дізнались ми, що Тіто замкнув шлях на Кляґенфурт і нікого не перепускає. І знов налетіли тітівські літаки. Та якась німецька частина мала із собою на вантажному авті змонтовану зенітку. Дали пару стрілів і літаки втекли. Треба було нам завертати назад до роздоріжжя і пробувати щастя на Юденбурґ. Почала завертати і вся колона. Але з заду ще йшов натиск мас і постало замішання, без жадного порядку. Знов з'явились літаки і в цій паніці згубив я десь Стаха з його автом та залишився сам, серед моря чужих мені людей. На дорозі стояли такі людські і таборні маси, що просуватись нею навіть пішком, стало неможливо. Перестрибнув я рів і пішов полем, назад, в напрямку роздоріжжд, куди помалу заверталася вся людська маса. На цьому полі наздігнала мене група наших стрільців, вісім їх було і я втішився, що не сам вже буду далі маршувати. В громаді завжди краще в такий непевний час. Так дійшли ми до роздоріжжя і повернули на Юденбурґ. Мої ноги боліли, але я не признавався стрільцям, не хотів залишитись позаду самий. Йшов, закусивши губи, щоб тільки покласти за собою кілометри дороги, щоб кудись дійти. Почало сутеніти, але ми маршували дальше. Хлопці радили перепочити, але я їх відмовив від цього.

— Не знаємо точно, де є большевики, тому краще йти якнайдальше на захід. Довідаємось, тоді будемо думати, де і як спочивати.

Вони погодились зі мною і так ми вночі дійшли до Юденбурґа. Ми йшли, видно, скоро, бо всі вояцькі маси залишились за нами. Місто тихе, мовчазне. Ми йшли пустими, темними вулицями, аж дійшли до ринку. Ні живого духа, аж страшно. Треба десь щось розвідати. Розглядаючись, знайшли ми пошту. Уряд був освітлений, я зайшов до середини, залишивши стрільців на вулиці. Молода німка тримає службу біля телефону, дивиться на мене, чого я хочу. Поздоровив я її чемно і кажу, що не міг краще трапити, як до комунікаційного центру.

— Де є «Іван»? — питаю.

— Ми не знаємо — каже вона. — Деякі лінії перервані, немає сполучення. Але я думаю, що в промірі яких двадцять кілометрів спокій, менші станції звітують, що большевиків ще немає.

— Чи можна б десь тут поспати, ми дуже помучені, я маю вісім чоловіка із собою.

Чи мені здавалось, чи справді вона зраділа, що ми не відходимо геть, що хтось буде біля неї в цю тиху, перед буревійну ніч, не скажу, але вона вказала мені сусідню кімнату, де було трохи соломи в старих сінниках. Видно, хтось вже тут спав, на дижурах.

— Ще одне — стримав я її. — Як тільки дізнаєтесь щось про большевиків, розбудіть мене негайно, прошу.

- Ґут, спіть спокійно.

Мої стрільці полягали рядком на солому і заснули, як на команду. Я ще покрутився трохи неспокійно, і також нарешті заснув. Не пам'ятаю, як довго спав, але розбудився від гарячкового термошення за рукав.

— Авф, авф, Іван коммт, вісім кілометрів від Юденбурґа!!

Я прочуняв, як від ведра холодної води. Зірвався на рівні ноги, припоясав пояс з револьвером.

— Хлопці, на ноги!! Большевики близько!!

Всі вісім позбивались зі сну, дехто з просоння ще заточувався, але всі зрозуміли, що біда. Не тривало й десять секунд, як вони вибігли вже на вулицю, із зброєю в руках. Я ще пристанув на мить біля нашої німки.

— Йдіть краще додому, зараз же, залишіть тут все — порадив я їй.

— Чому, я тут на нічній службі?