Розділ «Українська Національна Армія»

— Ми маємо зброю. Дякую, побачимо, як дальше буде. Вертаюсь до машини, треба їхати далі. Ми ще надто близько до Юденбурґа. Біля машини стрільці кленуть, на чім світ стоїть.

— Що сталося?

— Дивіться, пане десятнику, що ми веземо! Самі цибуляні консерви!

В пушках дійсно варена цибуля. Ну, хто хоче їсти варену цибулю? Відчинили ми ще кілька скриньок, все те саме. Але трапилась одна інакша трохи. Розбили ми її — а там дванадцять пушок вепрової консерви, аж слинка нам тече. Те вже щось!

— Слухайте — каже наш шофер, здібний видно до всього. — Я піду між бротбойтлів, вони дуже ласі на шпек і свиняче м'ясо, покажу їм консерви і…

— А дамо їм цибулянки! — підхопили інші. Спритний народ, в неволі не згине, думаю.

— Я скажу їм — продовжує шофер, — що нам вже шпек проївся, хочемо хліба, волового м'яса і папіросів. Ануж вдасться…?

Я глянув на годинник, можемо почекати ще пару мінут. Харчі дуже важлива річ в дорозі, не менше важлива, як зброя. Стрільці зробили порядок біля машини із розбитими скриньками, щоб не видно було нічого підозрілого. За яких п'ятнадцять мінут приходить наш шофер і веде із собою п'ять вермахтівців. Один з них приніс чотири хліби. Я станув собі збоку, закурив, ніби нічого не знаю, і дивлюсь на цю торгівлю. Хлопці відкрили при німцях одну консерву і стали заїдати самі, потрактували й німців. Наш шофер, що незле говорив німецькою мовою, пояснює, що цю трансакцію мусимо зробити дуже скоро, бо може надійти наш офіцер і буде біда.

— Менш, — кажуть німці, - ріхтіґ шпек! Ґууут!

Той з хлібом залишився, щоб ми не втекли, а інші побігли назад до своїх. Вернулось їх вже шість, п'ятьох несли із собою скриньки, а один ще чотири хліби. Стрільці добили торгу. Дали їм цибуляні консерви, по одній скринці за кожен хліб, а одну скриньку екстра за сто папіросок, та по скриньці за скриньку їхніх консерв. Я тільки думав собі, а що як німаки також не дурні і принесли нам кислу капусту або буряки…?!

Та ми не мали тепер часу контролювати.

— На машину!

І поїхали ми далі на захід. Я заспокоївся цим, що нічого гіршого від маринованої цибулі дістати вже не можна, отже щоб там вони не дали, хліб маємо цілком певно. Зо дві години пізніше затримались ми знов в якомусь селі і добили торгу на швидку руку з бауером, що вийшов, зацікавлений нами. Дали ми йому дві скриньки нашої цибулі за гаряче молоко і білий хліб і наказали скриньки зараз таки добре заховати, щоб інші військові йому не відібрали, як військове майно, недозволене цивільним. Він поніс скриньки в поспіху до стодоли, а нам ще дав на дорогу по пляшці мосту і 10-літрову баньку бензини, бо наша вже кінчалась. За це хлопці скинули йому ще одну скриньку, з доброго серця! Я ніколи не уявляв, що маринованою цибулею можна робити такі добрі інтереси і то зараз же після закінчення війни!

— Ви бачили цю стрілку, пане десятнику? — питає мій шофер.

— Бачив, цю з Левиком. Але там пише «Айнгайт Бойцун», що це таке, не чув про такого.

— Це поручник Бойцун, я його знаю. Це наші. З фізілірського батальйону.

— Слава Богу, що ще якісь наші є на цій лінії. Більшість пішла на Кляґенфурт, Господь знає, яка їх доля.

— Яка доля. Всі узброєні, пане десятнику, ціла Дивізія. Наб'ють Тіта в торбу і по всьому.

— Ага, легко сказати. Тіто також тепер «альянт»,

— Я знаю — каже мій шофер. — Дібрались самі «альянти» один кращий від другого.