Розділ «Українська Національна Армія»

— Моя бабка таке мала…

Знає, біда. Маю запалення нирок. Ще того мені треба було тепер! Чую, як мій лапайдух розказує ппор. Барабашеві, як то мені треба дістати підводу, вимостити добре сіном і зараз же таки відіслати мене до шпиталя. З цим рішенням я згідний. Може в шпиталі є якісь лікарі, бо тут ніхто не знає, як аспірина виглядає — маячиться мені в гарячці.

Заки знайшли підводу, товариші мене зодягнули, а я вився з болю в їх руках, неначе б вони мене тортурували. До воза винесли мене на руках, поклали на сіно дуже легенько і мені пригадалося, як ми складали на Словенії наших побитих друзів, уважно, щоб не побудилися. Накрили мене плащем, поклали біля мене мій пояс із моїм «Радомом» і на грудях почепили велику картку, на якій ппор. Барабаш написав власною рукою, по-німецьки «запалення нирок» /Нірен-Ентціндунґ/, бо лапайдух «був чимось дуже зайнятий» і просив поручника написати за нього, бо «ви маєте краще письмо». Напереді сіли два стрільці з машиновими пістолями, один, як візник, а другий для охорони і помочі, якби треба було. Коротке було наше прощання, потиснули руку взаємно, щасливої дороги, видужай скоро і вертайся до нас. Ще Стахо мав щось сказати.

— Ага, Ромку, не забудься і не вмри там десь.

Збоку біля воза став мій малий Кулик, сумний, неначе йому мати вмирала. Повернув я голову до нього.

— Прощай, Кулику, тримайся, тут тобі кривди не зроблять. Я вернуся. Але він не дуже мені вірив. З очима, як недострелений олень, притакнув головою.

— Прощайте пане десятнику, бувайте здорові пане десятнику…

Хотів ще щось сказати, але горло йому стиснулося і мені жаль його стало. Ех, якби не той біль. Підвода рушила. Кулик пішов ще із нею парунадцять кроків і затримався. Помахав мені рукою, за ним стояли мої всі друзі і також помахали мені на прощання, хто зна чи не востаннє. Цеж війна, фронт. Залишився мій Кулик позаду, а потім його маленька фіґура повернулась і він пішов помалу на свою кватиру. Стільки я його й бачив — по сьогодні. Не знаю, де Ти перебуваєш, ніколи не чув про Тебе, якщо ще живеш, може прочитаєш цих пару слів. Ти мені врятував життя, хоч може й несвідомо. Я Тобі дав ударник від гармати, казав добре заховати в кишеню, щоб не загубився, як ми вирвались з оточення, пам'ятаєш? Ми вирвались і коли в другій лінії почалось слідство, щоб ствердити, що сталось із гарматами. Ти приніс мені цей ударник і я мав доказ, що залишив гармату непридатну до вжитку. А в 13-ій сотні розстріляли молоденького підстаршину, бо немав доказу, що знищив свою ІҐ-гармату. Може цих пару слів дійде до Тебе, мій Друже…?

Пізніше я довідався, що після мого від'їзду до шпиталя, до нашої сотні прийшов на місце ппор. Трача, молодий і надійний ппор. Роман Ременюк. На жаль, кінець війни не дозволив йому вже розгорнути молоді крила до бойового лету…

ппор. Роман Ременюк, в однострою хорунжого, осінь 1944 р., на Словаччині.

Підвода їхала помалу, але дорога не була рівна і кожний раз, що віз підстрибнув на якомусь камені, або попав на яму, я мусів закусувати зуби, щоб не кричати з болю. Погода була вимріяна, небо голубе, жайворонки співають, неначе то й не війна для них! А я ніби здоров і от, що. Просто вмираю з болю. Що якийсь час хлопці затримували підводу, поїли коней і мені приносили польову пляшку з чистою, холодною водою. До шпиталя привезли мене вже аж пополудні. Шпиталь приміщувався в якійсь школі, це значить, що це не був реґулярний шпиталь, а просто польовий, для вжитку фронту. На подвір'я цієї школи заїздили авта і вози, з яких одні поранені сходили самі, інших зносили санітети. Мої хлопці не залишили мене самого. Принесли ноші, поклали мене на них уважно, але я й так мало не втратив свідомости з болю. Занесли мене до середини, підійшов якийсь лапайдух, прочитав картку на моїх грудях і казав нести до сусідньої кімнати. Поклали на якесь ліжко, не дуже то чисте і глянули по собі. Треба їм їхати назад.

— Бувайте здорові, пане десятнику, виздоровлюйте скоро і вертайтесь до Нас! — Подаю їм руку, засалютували обидва стрільці і зникли за дверима. Мені здавалось, що я чув, як рушив їхній віз, якраз їхній — і я залишився самий між чужими. Запах йодоформу добився нарешті до мене і мені стало від нього слабо. Досдг я своєї польової пляшки і попив трохи холодної води. Стало трохи легше. Лежав собі я так із своїми думками, ніхто до мене не навідувався, видно, що мали досить поранених, які потребували негайної допомоги. Аж вечором зайшов до мене лікар-німець в асисті санітета, прочитав картку на моїх грудях, видав санітетові пару доручень і пішов. Ну, думаю, ніхто мене не бадає, ніхто не ставить іншої діягнози, від цієї, що її поставив мій лапайдух в сотні і написав власною рукою ппор. Барабаш, ніби на пам'ятку. За якийсь час лапайдух вернувся, приніс мені якусь білу мазюку і казав випити. П'ючи я мало не зімлів, таке було смердяче, гидке і гірке. До сьогодні не знаю, що я тоді випив. Біля десятої години ночі той самий лапайдух приніс мені трохи ґрисіку на тарілці. Я аж тоді усвідомив, що весь день не мав нічого в устах, крім чистої води! З'їв я цей ґрисік, хоч він був без жадного смаку, несолоний і був би з'їв зо шість таких порцій, але ніхто мені більше не дав. На десер дістав я дві жовті піґулки, Біль у крижах трохи заспокоївся. Якось я повернувся на бік, бо вже на плечах не годен був лежати. Думаю, вже легше мені, нема що. Гарячка впала, уста перестали пекти і спраги вже так не відчуваю. Думаю, попробую закурити, кажуть, що якщо папіроска смакує, то хлоп здоров.

Закурив я, але не смакувало мені якось. До того я затягнувся і закашлявся. В крижі якби хтось шпильки всадив, мало не закричав з болю. Погасив цигарку і задрімав, думаючи, що це вчорашні горілки мені доїхали. Трохи забагато пив з колеґами, а то, видно, десь там у мене є протести. Так і заснув.

Розбудив мене ще серед ночі санітет. Перевозять цілий польовий шпиталь до правдивого шпиталя. Повкладали всіх на возах і повезли. Якось не боліло мене так, як передше, витримав дорогу краще. До шпиталя ми приїхали, як вже добре розвиднілось. Знов підійшов лікар, прочитав мою картку, казав мені випити такої самої смердячої мазюки, закусити двома жовтими пілюльками і стільки всього. Моя «діягноза» дальше стоїть.

Перенесли мене з воза до кімнати, поклали на ліжко. Я спробував сісти, вдалось! В нашій кімнаті нас є сім, три німці з авіяції, приділені до нашої Дивізії, як їм забракло літаків і як Герман Ґерінґ втратив рештки свого авторитету серед німецьких збройних сил, і три важко поранені наші стрільці. Один із них без ноги, другий з пострілом в грудях, третій з раною в животі. Ну і я. Нас було тільки сімох, але на кожного припадало по десять тисячів вошей, так, що товариства нам не бракувало.

Але, відомо ж, що чоловік не завжди собі своє товариство може дібрати сам, трудно. Я завжди був проти цього, щоб вошей рекрутувати до армії, але вищі інстанції мають видно іншу думку. Тому всюди по залізничних пунктах існували відвошивні, щоб кожен, хто їхав з фронту на відпустку, міг залишити все своє «рухоме» майно за собою…

Біля десятої години наша кімната ожила. Двері відкрились і війшла мед-сестра. Молоденька, гарна чорнявка-мадярка. Сім пар очей так і вдивились в неї і я певний, що кожен з нас був свято переконаний, що вона усміхнулась саме до нього. Порахувала вона нас, ствердила, що немає більше, тільки сім і принесла нам сніданок. Я дістав риж зі сливками і здається мені, що вже довший час ніщо мені так не смакувало, як цей риж. Не знаю, чи був це союзний, японський риж, але запримітив я, що німці мали досить рижу по всіх школах, де я перебував, а не думаю, щоб годували ним тільки військо. Медсестра подала мені уважно, видно, що це не якась проста дівчина, на вид інтеліґентна, з бистрими, живими очима. Щоб щось сказати, попросив я трохи води. Вона говорила по німецьки гірше за мене, але воду принесла. Пахнула якоюсь кольонською водою, бо вся її атмосфера була розрадним явищем в нашій кімнаті. Добре, що наші воші хоч не лазили по нас в білий день, поховалися небожата.

Пізніше до нашої кімнати зайшов наш дивізійний медик, українець, ми познайомились і розговорились. Він розказав мені останні новості, що радіо подало рішення Гітлера залишитись в Берліні і що він там або вже згинув, або скоро згине, бо берлінське радіо вже перестало говорити. Це було 2 травня. Пізніше я зорієнтувався, що він не мав останніх новостей. Гітлер вже не жив в той час. Але його замісник в Берліні Мартін Борманн стримав вістку про його самовбивство і передав адміралові Деніцові тільки рішення Гітлера, за яким Деніц став головою уряду. Кілька годин пізніше, вчора, тобто 1 травня, адмірал Деніц подав світові до відома вістку про смерть Гітлера і про це, що Німеччина має новий уряд з ним, Деніцом на чолі. Так закінчилася епоха гітлеризму… Її наслідки ще довго мали себе дати відчути в світі, зокрема в Европі, але я тоді про це не думав. Я думав, із якими надіями ми, українці, перед війною чекали на рішення цієї людини, яка мала відвагу зрушити версайську структуру Европи після Першої Світової Війни і як ця людина розчарувала не тільки нас, але навіть своїх найближчих, свій власний народ, Европу і весь світ… І закінчилась ця авантюра кулею в лобі, хоч тоді я цього не знав. Ми всі думали, що Гітлер згинув у боротьбі. Кінець епохи. Прийде нова. Яка?

Вечором цього дня попробував я піднятись з ліжка, в голові від довгого лежання закрутилось і я сів назад, але не чув болю в крижах! Станув на ноги, покращало, заворот відійшов, спробував пройтися по кімнаті, але саме надійшла сестра і прогнала мене до ліжка. Для неї я це зробив, хоч в ліжку чекали на мене мої «товариші недолі». Докучали вони мені, як звичайно, всю ніч, тільки тепер мене ніщо не боліло вже так і я відчував їх присутність далеко міцніше. Дивну якусь філософію мають ці воші. Та сядь, примістися, напийся крови і сиди тихо, ні! Буде лазити цілу ніч і шукати не знати чого і не дасть чоловікові спати. А живе чейже із мене, повинна мене шанувати, бісова їх мати!

Ранком дістав знов риж із сливками. Мені здавалося, що я дістав більшу порцію, як всі інші, але це мені тільки так здавалося, я думаю.