Розділ «Українська Національна Армія»

— У нас всі такі як сотник Козак! — гукали наші. — Він не один!!

— Переходіть до нас!! Вам все простять!

— Хто нам простить!?

— Товаріщ Сталін!!

— О, цей ваш грузин?! Він нам може й простить, але ми йому не простимо!

Бували й чисто сороміцькі відповіді, після яких лайка йшла, доки хтось із старшин з обидвох боків не зупинив її. Тоді гучномовці мовчали пару годин, а потім все починалось наново.

— У нас сало єсть, єсгь водка, ходіть до нас!!

— А в нас є кулі, є баґнети, ходіть сюди!!

Одного разу до нашого гучномовця прийшов о. Левенець і почав цілу дискусію, закидаючи їм рабське життя, комуністичні брехні, модерне невільництво і злочини НКВД. З тамтого боку замовкли, слухаючи і якийсь час було тихо. Передумували, видно, те, що вчули. А потім знов по-старому.

В повітрі вже відчувалось кінець війни. Совєтські війська вже вдерлись до Берліна, Альянти зустрілись з большевиками над рікою Ельбою того самого дня, коли ми складали присягу. Зустріч була приязна, не прийшло між ними до війни, як говорили німці по радіо…

Дня 30 квітня отримали ми наш місячний приділ. Отримали його на повну сотню, а нас залишилось всього половина. Було що попити, доставили нам словацьку сливовицю і якусь солодку грушівку. Вирішили ми влаштувати товариський вечір, але по-нашому, із закускою, не так, як німці, з самим алькоголем. Старик десь роздобув вуджену солонину, молода німкиня принесла із собою кислих огірків, знайшлась ковбаса і хліб, й так почали ми святкування. Не знали ми, що святкуємо самовбивство Фюрера Третього Райху, Адольфа Гітлера, який відібрав собі життя у бункері Райхсканцелярії на пару годин перед тим, як большевицькі війська повісили на Бранденбурзьких Воротах червоний прапор. У Берліні!

Ми цього ще тоді, очевидно, не знали. Пішли ми спати не дуже то тверезі. Ранком прийшов нас будити вартовий стрілець, усі вже позривались, а я не можу рушитись з свого місця. Крижі болять, аж свічки в очах стають. Аж зіпрів. Не може бути інакше, нирки. Пробую піднестись, не можу. Аж скричав з болю. Стахо хотів мені допомогти, потягнув за руки, я заверещав і впав назад, майже втратив свідомість із болю. Ще такого болю в житті не відчував. Ппор. Барабаш післав по санітета. Прийшов, зміряв гарячку, маю 37,5 Цельзія, підгарячковий стан.

— Що вас болить — питає лапайдух.

— Крижі.

— Дайте моч, побачимо.

— Та що ти там побачиш, який з тебе лікар!

— Побачимо.

Знайшли шклянку, дав я моч, а вона мутна, повно в ній цукру.

— Запалення нирок — каже поважно лапайдух, а звучить, як старий лікар.

— Відкіля ти знаєш?!