Розділ «Українська Національна Армія»

Добре, що десь тут є ще наші. Якось приємніше на цій чужині знайти своїх, приємніше, як дома!

Тут зроблю малу диґресію. Багато років пізніше, мій товариш Микола Филипович, розказав мені, що сталось в Юденбурґу. Большевики захопили місто зараз же після нашого виїзду. Якби наша німкиня нас не побудила, були б захопили й нас. Але хоч нас не взяли, взяли всіх тих, хто надійшов до Юденбурґа після нас, байдуже, німці, чи не німці. Попались там мадяри, попались хорвати, попались і деякі наші, що необережно опинились в цій колоні. Большевики зібрали всіх на східній дорозі, уставили по десять в ряді і погнали пішком на схід. Довжелезна це була колона і понура. До большевицького полону ніхто не хотів йти, але боками машерували конвоїри з машиновими пістолями. В цю колону попався і мій друг Микола. На схід йому ані руш не хотілось тепер йти, до того в колоні воєннополонених. Він собі давніше уявляв свій похід інакше, як кожен з нас. А тут ведуть не до перемоги, а на далекий Сибір, Не побачити йому вже ні бистроводного Черемоша, ні зелених Карпат. Гуцульська голова почала працювати. Щоб не впасти в очі конвоїрам, обережно відпоров свого Левика і заховав у кишеню, місце по ньому затер пилом. Тепер виглядав як кожен інший німець. Помалу переконав своїх друзів недолі, що йому важко дихати і він мусить іти краєм колони. Вони не були однак дурні.

— Менш, вони мають автомати. Засічуть тебе на капусту. Зачекай до ночі.

Микола не мав охоти чекати до ночі. Тоді їх можуть вже запакувати до вагонів і що дальше в ліс, то більше дров. Дістався непомітно для конвоїрів нарешті на краї колони. Тепер очі пішли в рух, бистрі, гуцульські очі. Конвоїри йшли небезпечно близько, і передні і задні. Але раптом Микола доглянув відкриту в якійсь камениці широку браму і за нею чорний отвір каналу. Бог його знає, що в тому каналі і чим він кінчиться, з цього боку видні тільки круглий отвір. Але це була шанса і Микола не міг роздумувати. Три секунди пізніше шанса пропаде коли він пройде повз камениці. Зібрав всі сили і стрибнув, як заєць у ворота і в канал.

— Стой, стой, сукін син!! - і посипались стріли. Кулі зарікошетували навколо Миколиної голови, по мурі, по вікнах, дзенькнуло десь скло. Але він вже пірнув в канал, і навколо нього стало чорно. Обшукав себе, ніде не зачепило. Побіг каналом просто себе, керуючись тільки дотиком долонь по його стінках. Біг хильцем, бо канал не дозволяв випростатись. За ним, позаду ще чув відгомін стрілів, одна, чи дві кулі попали в канал, рікошетуючи повз нього, але й тут не зачепили. А потім канал збільшився і нарешті блимнуло світельце далеко попереду. Сонце! Микола вибіг над ріку Мур. Заки залишив гирло каналу, надслухував уважно, розглядався, але навколо було мирно, спокійно. Відпочив трохи від бігу і нервового напруження, видряпався на беріг і подався на захід, По-дорозі знайшов кріс і жменю набоїв, узброївся і так став мандрувати, від села до села, від хутора до хутора, лісами, горами, доріжками і стежками, доки не оминув Юденбурґ безпечно і подався на захід вже в англійськії зоні. Ми познайомились в полоні, подружили і дружимо до сьогодні, згадуючи наші переживання і поборюючи життьові труднощі на чужині.

Проїхали ми добрий шмат дороги і стали зустрічати частіше наших стрільців з Левиками на рукавах. Це ті, що вспіли перейти через Юденбурґ перед приходом большевиків, з самого ще початку відвороту. Нарешті скінчилась нам бензина. Мотор закашлявся і наш шофер майже з плачем з'їхав з дороги у рів, щоб не замикати нікому шляху.

— Така гарна машина — бідкався над нею шофер. — Такою й до хати заїхав би, якби не ці червоні воші большевицькі, пся їх мать була. І так ії тут залишати! Перший раз в житті доробився до власної машини і ось що!

Розділили ми між собою консерви, хліб, папіроски, роздали решту нашим стрільцям і піхотою подались дальше на захід. А що там буде на заході — Бог один знає. Ми знали, що було на сході — і це вистачало.

В найближчій місцевості зустріли ми вже багато своїх, побачили вже й наших старшин, як Козак, Бойцун, Горбач, Шипайло, Шарко, Ортинський, д-р Теслюк, д-р Радивил, Гарасимович, Колісник, Скіра, Малецький, Білик, Гуляк, Музика. Зустріли наших капелянів о. Левицького і о. Томашівського, якого я знав ще з цивіля, він був парохом у Наконечному. Знайшлись також і «німаки» з нашої Дивізії. Побачив я штурмбаннфюрера Вільднера, якого ми називали «тато»-м, Курковського та інших. Німецькими старшинами ніхто з нас не втішився, бо за малими вийнятками, наша Дивізія не мала чим похвалитись з того боку. Мені часто здається, що німецьких старшин добирали до нашої Дивізії так, як німецьких політиків для України і тому райхскомісаром став різницький помічник Еріх Кох. Це був добір «по партійній лінії».

Все таки ізза факту вищих ступенів, німці все ще нами командували, бо вони були в складі нашої Дивізії, як захопила нас всіх капітуляція. Вигадували вони різні накази, щоб доказати свою велику боєздатність. Наказали позакопувати ґазові маски, поламати і позакопувати баґнети та кріси і ще таке інше, чого ніхто з нас не брав вже поважно. Після дня відпочинку подались ми вже цілою валкою дальше на захід.

І ось дня 11 травня побачили ми наших перших американців. Було їх чотири, їхали своїм джіпом, повз нас, на схід. Їхали і жували ґуму. Нікого не зачіпляли, нічого не говорили. Переможці, для німців. А для нас? Хотілось затримати їх, говорити, вияснювати, що ми не їх вороги, що ми бились проти того самого большевизму, що в російській шкурі готується напасти і на них самих, на американців, але щож? Хто нас послухає? Переїхали вздовж нашої колони, пожували ґуму, навіть не глянули на нас.

Що їм знати про нашу історію, про наші змагання, про нашого — і їхнього — найбільшого ворога…?