Розділ «Українська Національна Армія»

— Ви не знаєте ще большевиків. Послухайте мене. Вони… вони зґвалтують вас тут, повірте мені, я знаю, що говорю, тікайте негайно до хати!

Дівчина зблідла.

— Ви жартуєте… — шепнула блідими устами.

— Я не жартую. Ви були добрі для нас, я вам раджу від серця, тікайте додому!! І… дякую вам за все!

Вона подумала щось, і коли я виходив з будинку, накинула на себе свій плащик. Я не мав часу. Кожна секунда була дорога. Маю надію, що вона послухалась моєї поради. На ринку ми зупинились.

— Ми прийшли зі сходу, сюдою, — кажу. — Дорога на захід туди!

Пішли ми скоро. При вході на вулицю, що ми вибирались нею з ринку стояла самітня вантажна автомашина. Може трапиться нам транспорт? Підходимо ближче, заглядаємо, нікого немає. Між моїми стрільцями знайшовся один, що вмів шоферувати. Віддав свій кріс найближчому.

— На, потримай. — Сам поліз в машину, заглядає, вихилився і каже:

— Нема ключа!

— Ну то який з тебе в чорта шофер, як не вмієш їхати без ключа! — кличу до нього.

— Та ключ мусить бути, пане десятнику…! Але чекайте, я вже знаю!

Поліз я до нього, посвітив йому ліхтариком, що його мав інший стрілець. Заглядає наш шофер, знайшов якісь дроти, став їх лучити, пробувати. Нагло ринок весь стрепенувся і ми з ним. Мотор застартував і в тишині, що панувала навколо загремів, як гарматня буря на фронті. А нам земля горить під ногами, так хочемо скоріше вибратись звідсіля геть.

— На машину! — гукнув я стрільцям, сам сів біля нашого шофера в кабіну і рушаємо.

З-заду щось зверещали до мене, не зрозумів я, шофер затримав машину, я зліз і побіг туди.

— Пане десятнику! Консерви! Повно консерв!

— На чорта тобі консерви тепер, не затримуй нас в дорозі!!

Шофер засвітив ясні світла, дорогу видно, як на долоні. Стрілки і таблички інформують нас, що їдемо в напрямку на Тамсвеґ, Маутерндорф і Радштадт, на захід. Дорога пуста, раз минули якогось бауера з возом. Важко описати, як добре почувається чоловік, коли під ним сильна машина, добра дорога, ноги не болять, а віддаль від большевиків зростає з кожною мінутою. За нами курява, перед нами чисте, раннє повітря. Починає на світ збиратися. Сонце сходить за нашими плечима і освітлює нам дорогу, гори і ліси. Все виглядає таке свіже, молоде, живе. В'їхали ми в якесь село, повне Вермахту. Ледве протиснутись можна, але можна. Казав я затримати машину, щоб піти й розвідати про положення, бо не знаємо, що попереду нас. Ріка Мур рветься вздовж нашої дороги і нам треба знати, чи по тому боці большевики, чи хто. Зустрів я ляйтенанта з Вермахту, поздоровив його і питаю, чи знає він щось про загальну ситуацію.

— Большевики є в Юденбурґу, але дальше не йдуть, бо, здається нам, там проходить демаркаційна лінія між ними і англійцями. Я щойно телефонував до Юденбурґа. Я також не хочу попасти їм в руки. Краще зустріти «амі» або «томмі».

— А відомо щось про відділи Тіта?

— Відомо. Це бандити і я раджу вам тримати. зброю в руках. Вони вештаються на південь звідсіля, але ніколи не можна знати. Ми маємо рапорти про грабунки, знасилування і звичайний морд цивільних людей.