Розділ «Українська Національна Армія»

— Але Шандрук виглядає, як мільйон марок! От хлопака — шепче Стахо.

— Я й не думав, що ми маємо таких файних генералів…!

З другого авта висідають старшини, між ними пізнаємо нашого улюбленого капеляна о. пор. Левенця. Службовий старшина площі, в шеломі, перебирає команду. На все поле чути його виразний, гострий голос.

— Цілість на мою команду! Струнко! До звіту пану генералові, і, направо… глянь!

Неначе електричний струм пройшов зібраними сотнями. Всі голови повернулись до генерала. Службовий старшина довгим повним кроком підходить на п'ять кроків до групи високих старшин, стає фронтом перед генералом Павлом Шандруком, який стоїть крок напереді всіх інших, і вже не витягає руки вперед німецьким привітом, а прикладає долоню до шелома.

— Пане генерале! — чути на всю площу, аж здається, дерева прислухаються, не тільки люди. — Стрілецька Українська Дивізія Галичина, Перша Українська Дивізія Української Національної Армії… готова до присяги!

З фронту б'ють гармати. Серце холоне, ми є свідками історичної хвилини. Постає Українська Національна Армія і ми є її першими вояками. Україна живе із нами і ми із нею. Це ніщо, що кінець війни, не нашої! Наша щойно починається! Той виграє війну, хто має на полі бою останній свіжий батальйон, байдуже сьогодні, чи нашими дітьми, ми дамо!!

Бачимо, як генерал прикладає руку до своєї високої шапки. Стоїть просто, руку підносить високо, не схиляє голови для вигоди до руки. Вояк, нема що казати! Щось говорить до службового старшини, та ми не чуємо. Бачимо тільки, що генерал залишає групу старшин, що службовий старшина повертається і стає по його боці, адьютант генерала ппор. Цьолко стає по другому боці, обидва на крок позаду і генерал іде, сам, без Фрайтаґа, без німецьких старшин, іде сам перебрати команду над новою українською армією. Я чую, що наші лави ще дужче виструнчуються, півсвідомо кожний з нас тепер на три метри високий, кріс при нозі, як приріс, жили на шиї витягнуті, в грудях тільки б'ється серце: все інше, як закаменіле в поставі «на струнко». Генерал стає на хвилинку перед правим крилом нашого тристінного чотирокутника, салютує перших вояків своєї армії, повертається і йде помалу вздовж наших лав. Старшини салютують, він віддає почесть, йде помалу і дивиться в наші очі. Зустрілись. На чужій землі, на фронті, нарешті українські вояки зустрілись із своїм генералом. Всі очі йдуть за ним, він нам подобається, ми це відчуваємо, в наших очах стають сльози. І ми відчуваємо, що ми йому подобаємося, що він читає в наших очах звіт про битву під Бродами, про битви на цьому фронті, що ми не діти, а ветерани, що коли б нас не одна Дивізія, а мільйон, ми завтра маршували б на Схід, визволяти рідні наші землі, що ми не лякаємось пороху. І ми бачимо по ньому, що він не бюровий старшина, кожний його рух фронтовий, його очі нам це говорять.

На високій шапці генерала Тризуб. Я чую, що мені стискається горло. Ніколи не думав, що я здібний до таких емоцій. Генерал не поспішає. Перегляд йде помалу, тут і там він пристане, гляне бистріше, за ним пристає його ескорта, рушить дальше, рушає ескорта. Він хоче знати, чи сприйняли його ці стрільці, ці перші вояки нової української армії, чи підуть вони за ним, якщо треба буде і якщо він видасть наказ. А ми всі відчуваємо, що він наш, ми прийняли його, як свого. Його очі горять вогниками вдоволення. Він прийшов до нас певний себе і свого знання, але тепер він також певний за нас. Невидна нитка виросла між ним і нами.

Перегляд скінчився. Німці тримаються збоку, як спостерігачі. Якби вони були так зробили в 1941 році, літом, сьогодні інакше виглядала б вся ситуація на фронтах.

Службовий старшина командує «струнко, спочинь». Генерал Шандрук і наш капелян о. Левенець виходять на трибуну, капелян має на собі польовий епітрахіль. На трибуні змонтовано мікрофон з голосниками і перед цим мікрофоном стає наш генерал: чекаємо з напруженням, бо він ще до нас не сказав ні слова.

Генерал Шандрук прикладає долоню до своєї шапки у поздоровленні і дає нам тільки одне слово:

— Слава!

Ми вже не в німецькій армії. Це ясно. Із всіх грудей зривається до болю могутнє «славааа», тричі, аж відгомін добігає до лісу і гір. Ми не потребуємо жадної промови, нам вистачає цей один його привіт. Ми знаємо, що він нам хотів сказати і ми знаємо, що він думає.

Службовий старшина подає команду:

— Перша Українська Дивізія Української Національної Армії… до присяги — струнко!

Генерал Шандрук стає теж на струнко, фронтом до нас, на трибуні. Наш капелян підходить до мікрофону. Чітко, повільно, відрубуючи кожне слово виразно, щоб чули всі тут приявні, щоб чули всі по всій Україні і всьому світу, щоб чули наші бойові предки, яких кров пливе сьогодні в наших жилах, о. Левенець починає проводити слова присяги.

— Присягаю Всемогучому Богові — і хором повторяють зібрані сотні, а з фронту важко гупають гармати глухими, далекими зривами.

— Присягаю Всемогучому Богові — я чую, що моє горло стиснуте, що серце б'ється ґвалтовно, що очі заходяться сльозами, — перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчасно під Українським Національним Прапором боротися із зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину — Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Української Національної Армії виконувати всі накази моїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в тому допоможе Бог і Пречиста Мати!

Останні слова пролунали. Ми вже не ці люди, що перед півгодиною. Ми вже не вояки леґіону, під чужою командою, в чужих одностроях, під чужими прапорами. Ми вже вояки нашої армії. Шкода тільки, шкода, що так пізно, три роки запізно. Але ми творимо історію, історію України, і історію европейського Сходу. Цього ми всі свідомі.