Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

– А погляньте-но, братове, на покуть, на сволоки та на дверi, нiде тут нема нi знаку, нi образу Ягни, – та як ударить мечем навхрест столу: – Ось я цей знак ставлю!

Так стiл i знявся чорним димом, а хатка зникла.

– Не журiться, побратими, вже коли вибалки починаються, то скоро i рiка Дон, а там город Бiла Вежа, там нащадки Тар'ягна живуть.

Аж ось i Дон. Напоїли коней, самi напилися. Тiльки Дон перепливли, за хвости коней узявшись, та одягли свiй бойовий обладунок, як потемнiло крайнебо на заходi. Оглянулись, аж наздоганяє їх сама Нечиста сила. Одна губа у неї аж пiд небесами, а друга понад землею.

Кий говорить до побратимiв:

– Помолимось, товариство, Ягнi та її звитяжному синовi Тар'ягну, може, вони нам допоможуть та пiдкажуть, що дiяти, бо без Божої помочi ми тут нiчого не вдiємо.

Тiльки склали вони втрьох молитву Слави Ягнi, як побачили пiд мiстом Бiла Вежа величезну кузню. Пришпорили коней, постукали у дверi. Ковалi вiдчинили їм 12 залiзних дверей, i вони влетiли в кузню просто на конях, а дверi миттю зачинилися. Стала Нечиста сила вогненним язиком дверi пролизувати. Кий гукає до ковалiв:

– Скорiше робiть залiзне рало, та таке, щоб аж пiд стелю кузнi, i величезнi щипцi!

Почали ковалi швиденько кувати, тiльки що закiнчили, як Нечиста сила вже останнi дверi пролизала i язик до кузнi просунула. Як дихнула вона раз, так усi ковалi зразу i померли. Тут Щек розпеченими щипцями Нечисту силу за язик ухопив i тримає, Кий махнув булавою, розвалив кузню, вибiгли вони з Хоривом надвiр, швидко запрягли Нечисту силу в рало i почали нею орати. У Нечистої сили на шиї дванадцятеро залiзних дверей висить, а Щек її за собою щипцями тягне, Хорив на чепiги налягає i веде таку борозну, що в нiй коня разом з вершником невидно, а Кий булавою Нечисту силу лупить, щоб скорiше тягла. Так вони сiм разiв навкiл города Бiла Вежа оборали. Як тiльки зайшли на восьмий круг, Нечиста сила так розiгрiлася, що парою та димом зiйшла, а рало так i застрягло в землi, що його вже нiхто не мiг витягнути. Голосними криками «слава» вiтали витязiв жителi города Бiла Вежа. Став Кий розпитувати людей про країну амажонок, бо туди заповiдана йому дорога старшим волхвом роду Країна. Люди розказали йому туди дорогу, проте їхати розраювали.

Сiли побратими на своїх добрих коней та й рушили у дальню дорогу. Коли ж напала на них у дорозi страшна недуга. Як надихались вони чаду вiд Нечистої сили, то у Кия на тiлi почали з'являтися вавки, Щек не мiг напитися – все йому хотiлося пити, а Xорив не мiг нiяк наїстися, все йому хотiлось їсти. Стали побратими худющi i, похнюпленi, їхали, куди дорога вела. Коли назустрiч їм бiлий-бiлий Дiд. Зажуренi, вони навiть не привiтались, тодi Кий схаменувся, завернув коня та й каже:

Добридень, Дiдусю. Нас така недуга до землi пригнула, що й привiтатись забули, а нас же батьки вчили старших шанувати.

Дiд їм каже:

– А куди ви їдете? То, може, й мене вiзьмiть, я вам дорогу до Великої Знахарки покажу, бо далека вам дорога, а здоров'я вас покинуло.

Сiв Дiдо-Всевiдо на круп Києвого коня, i поїхали вони далi. пдуть, а Дiдо бувальщини розказує:

Добре, синки, що старших шануєте. От колись було на нашiй землi – старих не шанували. Як уже старе не може чи то з сулицею, чи то за чепiгами ходити, чи вже не може i за дiтьми доглянути, то лобанили i справляли похоронну утчу. Один син дуже любив свого батька, i коли община стала йому говорити, що це зайвий рот, все батька виправдовував: вiн, мовляв, ще менi дiтей глядить, хоча, як приходила весна, то син, щоб сусiди не бачили, виносив батька на призьбу i садовив грiтись на сонечку, бо той уже сам i вийти не мiг. Сказано, чоловiк пережив сам себе, проте Яма не приходила по нього. Аж незабаром настав дуже важкий рiк для народу. Зима була холодна, i весна холодна i затяжна. Люди поїли все, i дiйшло навiть до того, що поїли i насiннєве зерно. Так перебились ще й корiнням до того часу, коли можна було копати землю, а от що кинути в неї, щоб вона вродила, – не було. I от батько люблячого сина, який дожив до цiєї весни, порадив людям розкидати по землi торiшнiй околот, i жито зiйшло. Бог дав, не дуже густо, але колоски були, як прачi, 3 того часу старих людей стали поважати i догодовувати їх до смертi. Отак-то. А ви, молодцi, куди мандруєте?

– Та оце їдемо в країну амажонок, там треба ще з могутньою Дiвою на борню стати, а оце напала недуга, здоров'я покидає, так що Щек не може нiяк напитися, i я його зву П'ю не нап'юся, а Хорив не може нiяк наїстися, i я його зву пм не наїмся, але воно не так смiшно, як сумно, бо вони все навкiл поїдають i випивають i залишається голий степ. I все це нам пороблено Нечистою силою.

Аж ось степ закiнчився, i в'їхали витязi на Великий Луг. Висока зелена шовкова трава, мiсцями – блакитнi озера, мiсцями – пагорби з могутнiми дубовими гаями. Над Лугом прозорий iмлистий серпанок, пахощi трав, сюрчання коникiв i пташиний спiв. Витязi вiд тiєї розкошi стали наче п'янi. Тут вийшли їхнi конi на простору галявину, посеред галявини росла величезна Iва. Росла та Iва на маленькому островi, навколо якого було кругле озеро, котре звалося Бублик. На маленькому острiвцi пiд Iвою ходила Коза i об'їдала листя, а на її вершку сидiла Орлиця. Посерединi по товстелезному гiллi ходило чотири Оленi i їли вербове листя. Навколо озера Бублик дванадцять русалок водило хоровод.

Першу русалку звати – Господиня.

Другу – Водана, мудра, iз дзеркалом, у якому можна було бачити все, що було i що буде.

Третьою була Вiра, вона навiювала юнакам i юнкам думки про кохання i була дуже гарячою, у вiнку з червоних троянд.