Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

– Я ще тiльки коня придбав, а пiшки я мало свiта повидав. Ще моя молода кров грає, на теплiй печi ще менi мiсця немає.

пдуть Кий, Щек i Хорив далi. Де стануть – обiд зварять, коней попаcуть, а де у доблеснi iгри пограють. Доїхали так до славного мiста слав'ягнiв Бусла. Стоїть славен город Бусел на горi Буслiвцi, високим земляним валом з дубовими зрубами обгороджений, у ровi вода з рiчки Буслiвки протiкає. Всi чотири брами повiдчинювано, сторожi на воротях немає, таке враження, що слав'ягни або нiкого не бояться, або вже їм нема чого оберiгати. На арцi над брамою – буслине гнiздо, а в гнiздi – бусол iз малими бусленятами дзьобами стрекочуть. Перше коло будинкiв, та все одноповерхових, бiлою глиною обмазаних, попiд самим валом iде; друге коло довгих будинкiв, та все двоповерхових, з рiзьбленими дерев'яним мереживом вiкнами, i дверима, i ворiтьми, – усерединi першого кола, а мiж ними широка вулиця; третє коло довгих будинкiв, та все триповерховi тереми, – усерединi другого кола будинкiв. А посеред города великий майдан круглий. В центрi майдану тулумбаси пiд шатром, бiля них дубовий помiст для старiйшин i великий древнiй дуб з сухим вершком, на якому теж буслине гнiздо з бусленятами. Весь майдан вiдгороджений вiд будинкiв високим лозовим плотом з перелазами, лише з чотирьох широких вулиць у плiт вмонтовано четверо широких двобрамних ворiт. Вiчове мiсце теж обгороджене вiд майдану невисоким плотом з перелазами. Худоба була на випасi, майдан порожнiй, поодинокi жителi у жалобному вбраннi пробiгали понад трiйкою прекрасних витязiв, що дуже пасували своїм гордим виглядом до славного мiста слав'ягнiв Бусла, але над мiстом зависла печаль, i бiля вiдчинених на майдан ворiт було багато черепкiв вiд мальованого буслiвського посуду, яким слав'ягни славились серед усiх тарiйських племен та й навiть далi. На багатьох будинках виднiлись лелечi гнiзда, але на деяких гнiзда були порожнi, з них стирчало невпорядковане галуззя.

Сумний та невеселий зустрiв витязiв князь слав'ягнiв Володимир, адже Змiй Горинич, найстрашнiший серед змiїного кодла, сьогоднi князеву дочку Либiдь до себе силою забере, а як вона не пiде, то вiдкриє пащу, i туди Днiпро потече, а тодi вигорить весь край i загине народ.

– Хто ж ви такi будете? – питається в них князь Володимир.

– Ми по свiту їздимо, козакуємо, слави шукаємо.

– Я – Кий.

– Я – Щек.

– Я – Хорив.

Розказав їм князь Володимир про скруту своєї землi:

к вище по Днiпру, неподалiк города Бусла, три гори, на тих горах лежить три Змiїнi голови, а тiло десь далеко на пiвнiч сягає.

У цей день челядь князiвська князiвну Либiдь у дорогу виряджала, до Змiя Горинича в неволю. Глянув Киян на прекрасну князiвну Либiдь, i серце його вперше вiд дiвочої краси знiтилося. От вiн i каже:

– А дозвольте, шановнi бусляни-лелеки, щоб ми доправили князiвну Гориничевi.

Посадили вони князiвну Либiдь на лодью, а лодью висадили на сани, а в сани впрягли п'ять пар волiв i рушили дорогою понад Днiпром навстрiч Гориничу. Приїхали таким чином до рiчки Почайни. Сiли троє витязiв на коней, а в цей час iз трьох гiр почали спускатися до води три вогненнi голови Змiя Горинича. Отут побратими подiлилися: Кий напав на середню голову, Щек –на лiву, а Хорив – на праву. Те мiсце, де витязi подiлилися, щоб iти битися на три шляхи, стало зватися Подiл. Три ночi i три днi билися вони зi Змiєм Гориничем, над горами стояв дим i курява, на четвертий дим i курява розвiялись, i побачили слов'яни на горах три княжих шатра. На горi Хоривицi – золоте шатро, на Києвiй горi – червоне шатро, на Щекавицi – блакитне шатро. А за горами чорний дим валує, то безголовий Змiй Горинич, обкладений сухим хмизом, догорає.

Заледве не згодився князь Кий одружитись на князiвнi Либiдь, та в останню мить серце його вiдступило вiд голови i вiн згадав, що не виконав своєї обiтницi.

Справили слов'яни на трьох горах велику учту. Пiднiсши у двох руках братину-компанею, князь Кий сказав:

– Ще ми, браття-побратими, iз себе козацької обiтницi не складали, щоб iз жiнками на печах вiку доживати, ще треба нам, добрим юнакам, чуби пiдголяти, оселедцi козацькi залишати, бороди оратайськi пiдголяти, вуса козацькi довгi запускати, у чистому полi iз сулицею, арканом, булавою погуляти. к у чистому полi єдина стежка, веде вона до мiста Бiла Вежа. Сюдою наш єдиний прабатько Тар'ягн уперше iшов, не пошкодуємо ж i ми кiнських копит i своїх пiдошов.

Князiвна Либiдь дуже журилася тим, що витязi їдуть далi, а вони тим часом сiли у велику лодью, Кий почав кийлювати, а буселяни на весла, коней плавом пустили i попливли на лiвий берег Днiпра. А князiвна Либiдь стояла з дiвчатами на київськiй обривi i махала їм хусткою, бажаючи хуткого повернення. На горах, де стояли шатра Кия, Щека i Хорива, виросло три городи, а для князiвни Либiдь князь Володимир побудував високий терем з вiкнами аж пiд небом. Князiвна Либiдь сидiла бiля вiкна, плакала i вишивала рушник, довгий, як Києва дорога. Вiд слiз Либедi пробився з-пiд гори струмок i побiг по долинi до Днiпра, а в нього потекли iншi струмки, i виникла таким чином рiчка Либiдь. Князь Володимир оголосив через гласних, що хто iз витязiв доскочить на конi до вiкна терема, проти якого сидить князiвна Либiдь, i вона йому подарує перстень, той вiзьме її за жiнку i разом все князiвство на додачу. Назвав народ терем, у якому сидiла князiвна Либiдь, Києвим, бо скiльки не з'їздилося витязiв iз усiєї Тарiйської землi до Києва, нiхто не змiг доскочити князiвни. Тож люди i говорили, що то Київ терем i Київна там сидить.

Тим часом Кий, Щек i Хорив їхали на конях степом, якраз була середина лiта. Коли проїздять байрак, Кий наглянув джерело.

– Отут ми, братове, i коней напоїмо, i самi нап'ємося. Щек його спиняє:

– Пiдожди, хай я до цього джерела придивлюся, – та як ударить по водi мечем, так вода i стала чорною. Тодi вже i Кий iз Хоривом побачили, що навкiл цiєї води не росла трава, у водi не жила нiяка риба-жаба чи павучок-рибачок. А це донька самої Нечистої сили, матерi Змiя Горинича, джерелом стала, щоб потруїти витязiв, якi зганяють з бiлого свiту Змiїну рiдню. Поїхали вони далi, скiльки не пильнують – нiде нiякої дичини нема, зголоднiли i пити похотiли, коли дивляться – у вибалку хатина стоїть. Заходять у хатину, а там на столi усяких наїдкiв i напиткiв, тiльки що господаря в хатi нема. Незручно без господаря за чужий стiл сiдати, от Хорив i каже: