Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

Четверта – Надiя, дуже нiжна, наче тепла вода, у якiй зароджується всяка живнiсть.

П'яту русалку звали Любов, гаряча i нiжна водночас, яка у бiлiй, наче туман, фатi ходила по вершечках трав.

Шосту звати Вiдьма, вона могла бути i гарячою, i холодною, знала властивостi всiх трав, струмкiв i каменiв i могла вилiкувати всяку недугу.

Сьома Дiва опiкувалась цнотою дiвчат i надiляла їх полохливiстю перед чоловiчим сажалом.

Восьма була Молодиця, яка клопоталася замiжнiми жiнками, вийшла замiж за Ора, а Ор пiшов орати степ, тепер її доля – то любов, то розлука.

Дев'яту звати Лона, опiкується жiночим лоном, доглядає плоди, ходить з розпущеним волоссям i має на головi золоту пов'язку.

Десятою була Ловка, яка ловить серця юнок i юнакiв у солом'яний кошик i питає дозволу в Господинi, чи їх з'єднувати. Як отримає дозвiл, то пускає кошик пливти по водi, а як не отримає, то серця випурхують з кошика горлицями.

Одинадцята – Соня, вона склеплює очi втомленим вiд кохання солодким сном i оберiгає їх увi снi.

Дванадцята – Гнана, яка є гiнцем у любовних i господарських справах, а також гонить людське серце до нових пригод i втiх.

Коли витязi на конях з'явились на галявинi, русалки з вереском шугнули у високу лугову траву. З трьох бокiв пiд'їхали витязi до озера Бублик, щоб напоїти коней. Як тiльки їхнi конi нахилились до води й витязi глянули у ще не торкнуте гладеньке дзеркало води, свiт одразу ж у їхнiх очах перевернувся, i вони очутились на Дивi.

Там, де була Iва, рiс величезний Ясень, пiд ним ходив Бик i об'їдав з нього листя, на гiлках Ясеня ходило чотири Оленi, а на верхiвцi сидiв Орел. Вода в озерi Бублик вирувала, а навколо трьох коренiв Ясеня заплiвся величезний Змiй. Перший корiнь – це Мужнiсть, другий – Мудрiсть, третiм коренем було джерело Вар. Бiля кожного кореня сидiла Дiва. Одна давала Долю, друга – Рiст, третя – Мету. Всi троє весь час поливали Ясень, черпаючи з джерела Вар воду з мулом. З цього джерела витiкає сiм рiк:

Холодна, Гаряча, Поглинаюча, Несамовита, Швидка, Хижа, Плесо.

Озирнулись витязi – аж навколо них город, у якому двадцять чотири палаци. З них дванадцять – блакитних, а дванадцять – золотих. Посерединi – найбiльший палац, наполовину замальований у блакитну фарбу, а наполовину-в золоту. А город цей обнесений стiною вогню, так що з нього виходу нема. Стриножили вони коней i вiдпустили, а самi пiшли до золото-блакитного палацу. В ньому було дванадцять дверей, якi вели в одну велику залу. Посерединi зали стояло кругле крiсло, а в крiслi сидiла Ягна. З якого боку не глянеш, вона повернута до тебе лицем.

Золота корона сяяла на її бiлому, як вибiлений льон, волоссi, розчесаному на продiл, а ззаду взятому в серпанкову намiтку. Кругле лице її було папiрно-бiле, але за цiєю бiлiстю просвiчувався ясний вогонь. Синi, блiдо-синi очi дивились нiби i на витязiв, i разом з тим здавалося, що дивляться вони безмежно далеко, i хоча на її червоних, як вишнi, губах грала привiтна посмiшка, за цiєю посмiшкою стояв безмежний смуток, так що козакам стало не по собi. Вони хотiли завертати, але жiнка сказала:

– Зайдiть, юнаки, до мене в господу, я знаю, куди ви мандруєте, але якщо ви не помиєтесь у моїй лазнi, то нiчого вам далi їхати, там вас не чекає удача.

Одягнена вона була у бiлу полотняну сорочку, пишно вишиту по широких рукавах i манишцi, а на шиї в неї сяяло намисто iз дiамантiв у три ряди. Чорна запаска облягала її стрункий стан i по подолу була вишита зеленим i червоним хрестиком, а на ногах мала срiбнi сандалi, i золотi пряжки на сандалях виблискували дорогоцiнним камiнням. Аж тут iз одних дверей вийшов вродливий юнак. Одежа щiльно облягала його струнке тiло i свiтилася срiблом. Каже вiн їм:

– Я Полель, ходiмо зi мною.

Пiшли вони за Полелем всi троє, а Дiд зробився невидимим i теж пiшов з ними. Вийшли з палацу i пiшли лiсовою стежкою. Пiдiйшли до гранiтної брили сажнiв п'ять заввишки. Як пiдiйшли до неї, замшiлий камiнь розступився перед ними склепiнчастою аркою, i зайшли вони у кам'яну свiтлицю без вiкон, лише з-пiд округлої стелi лилося м'яке бiле свiтло. Позадирали вони голови. Стеля була опуклою i бiлою, наче яєчна шкаралупа, а пiд самим верхом, там, де в яйця пуха, рiвно зрiзана, i свiтло лилося через прозору плiвку.

Посеред круглої свiтлицi стояв круглий стiл, заставлений рiзними напоями i наїдками. Навколо нього було розставлено напiвм'якi крiсла. Глянули вони, а там закусок на цiлий полк, серед столу засмажений цiлий бик, уперся носом у писок вепра, великi тарiлi зi смаженою, в'яленою, копченою i тушкованою рибою, холодець, пампушки з часником, вареники з маком у меду, з яблуками, сиром м'ясом, сметана в полумисках, узвар у корчагах, вино в невеликих бочечках, барила пива стоять у чотирьох нiшах обабiч столiв, мед хмiльний у куманцях, гарячий український борщ iз сметаною парує в глибоких мисках, пироги з капустою, квасолею, калиною i з вишнями, миски з квашею, ряжанкою i рiзними киселями, яблука, грушi, сливи, помiдори, редька, огiрки у полив'яних розмальованих мисках, кавуни, динi, виноград, печеня в горщиках, хлiб бiлий i хлiб чорний, смажена птиця, коржики, пундики, цукерки, цибуля зелена з бiлими головками, зайцi фаршированi, полуниця i мед в стiльниках. I ще було там усякого: хрiн, часник, перець, салат, крiп…, отже, нi в казцi сказати, нi пером описати. Посiдали вони за стiл, от Кий i каже:

– Воно-то смачно, але хiба ми його поїмо?