Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

Так i вирiшили. Спочатку Дiдько вiднiс Вернидуба, Вернигору, Крутивуса i князiвну, тодi понiс Києву булаву. Як понiс Дiдько булаву, Кий пiдiйшов до невеликого столу, вирiзьбленого з суцiльного гранiту. Вiдполiрований чорний гранiт тьмяно свiтився правильним шестикутником, а посеред того столу стояла на пiдставцi скринька. Кольором i формою вона нагадувала велику стиглу диню, лише золотиста поверхня її не була шкарубкою, як у динi, а вiдполiрованою, як гранiтний стiл. Вiд полюса до полюса ця диня була розграфлена чiткими тоненькими синiми лiнiями. Кий узяв скриньку в руки й нiде не побачив, як вона вiдчиняється, лише вiдчув, що вона вдвоє важча за його булаву, i чим довше вiн її тримав у руках, тим вона важчала. Нарештi Кий вiдчув, що вже не має сили її тримати, твердь пiд його ногами стала просiдати, i Кий останнiм зусиллям поклав скриньку знову на пiдставку. Важко дихаючи, вийшов Кий з палацу на подвiр'я та й сiв пiд високим деревом. Коли це зiбралась гроза i вдарив грiм. Запищали вгорi на деревi пташенята. Кий полiз на дерево i укрив гнiздо своєю киреєю, а тодi сховався вiд дощу в палацi. Пiшов страшний дощ з градом i вiтром. Коли дощ ущух, прилетiв величезний Орел та й питає дiтей:

– Хто це вас укрив?

– Як не з'їси його, то ми скажемо.

– Нi, – каже Орел, – не з'їм. Ось уже триста рокiв з року в рiк, як тiльки моїм пташенятам час вилiтати з гнiзда, пускається град i вибиває їх до одного, це так Дiдько хоче звести зi свiту рiд могутнiх Орлiв, якi тiльки й можуть перелiтати мiж свiтами. Перелiтання мiж свiтами – то велика таємниця, яку Боги не хочуть вiдкривати людям. На сторожi цiєї таємницi Боги поставили Дiдька. I яка б не була людина праведна i розумна, щоб досягти досконалостi i порiвнятися з Богами та дiзнатись про таємницю перелiтання мiж свiтами, Дiдько обов'язково її спокусить i ткне носом у грязюку. Праведнiсть кожної людини має вразливе мiсце, наче броня Атiла.

Пташенята розказали Орловi про витязя Кия. Коли це й Дiдько прилетiв та й каже Києвi:

– Берись за бороду та вже полетимо, бодай ти лiтав там, де i я не лiтав.

От летять вони. Дiдько думає, як Кия з бороди струсити, а Кий думає, як Дiдьковi бороду утяти. Як почав Дiдько Кия то вгору, то вниз тiпати, то Кий його й запитує:

– Чи ти думаєш, Дiдьку, мене додому нести?

– Не думаю, – вiдповiдає Дiдько, – сидiтимеш у болотi та п'явок годуватимеш.

Тут Кий чує, що рука терпне, i, коли Дiдько вниз шугонув, вийняв Кий нiж з-за халяви i вiдтяв Дiдьковi бороду по саме пiдборiддя. Упали вони разом бiля палацу. Дiдько на ноги скочив i репетує:

– А що ти менi бороду вiдтяв, то в мене друга виросте, а я лише 300 лiт на ваш свiт лiтати не зможу, а бiльше ти менi нiчого не можеш зробити, бо я Вiчний князь чортового болота! Ти ж не зможеш померти, аж поки тобi не мине 300 лiт. А весь цей час буде тебе їсти мошва i комарi, п'явки i гаддя i не зможуть з'їсти, бо тiло нове наростатиме i нiяка хвороба тебе не бере.

Пiшов Дiдько у палац, а Кий сiв пiд деревом та й зажурився. Iти нiкуди, навколо болото непролазне. Аж прилiтає до нього величезний Орел. Такий великий, як Дiдькiв палац, але схожий на земних орлiв, лише крилами не махає, а вони в нього щiльно притуленi до тiла. Сiв на двi лапи, хвостом теж пiдперся, троє круглих очей дивляться на три протилежнi сторони. Чує Кий Орлiв голос, але бачить, що гострого дзьоба, повернутого просто в небо, Орел не розтуляє:

– Ти моїх пташенят порятував. Скажи, Кию, що я можу зробити для тебе?

– Нiчого менi не треба, от якби ти, Орле, вiднiс мене на мiй свiт, отодi б я тобi все життя дякував.

– Важко це зробити, але можна. Заготуй собi їсти, бо дорога далека, у мене ж вiд народження закладене вiчне серце, i я його не годую, аж поки воно саме раптом не зупиниться.

Принiс Орел Києвi живих волiв i води. Побив вiн волiв, посолив м'ясо. Поставив на Орла 12 кадубiв м'яса i 12 кадубiв води, i вони полетiли. Довго летiли, аж поки Кий усiх своїх припаси не поїв i води не випив i вже лежав на Орлi нi живий нi мертвий, а лише теплий. Поклав Орел Кия на землю, полетiв та принiс води цiлющої, збризнув нею Кия, i той ожив. Подякував Кий Орловi, попрощались вони щиро та й розiйшлись.

Прийшов Кий до мiста кiмарiйського Галича, а там весело, гамiрно, у всiх хатах топиться, у печi стегно свиняче печеться, пахне смаженим часником, пiдрум'яненим тiстом, кмином i настояним на травах медом. До князiвни, яка повернулась iз Дiдькового полону, женихи плавом пливуть, але вона усiм їм загадує залiзний кий пiдняти, що в дворi лежить ще з того часу, як його тут Дiдько поклав, що у нього борода по землi волочилася. Прийшов Кий до княжого терему, бачить – молодi козаки силкуються його булаву пiдняти та лише найдужчi з-помiж них можуть пiдняти за тонший кiнець на пiвлiктя вiд землi. Говорять козаки помiж собою:

– Навiщо ковалi викували таку важку булаву, як нею не те що махати, а й пiдняти її не можна!

– Це колись були на землi такi могутнi люди, та не вмирили помiж себе, побили один одного отакими булавами, а одна булава вам на пам'ять зосталася, – каже їм старезний дiд, – щоб ми знали про те, що, мовляв, не роби булаву бiльшу за себе, бо вона займе все мiсце, а нам не буде де жити.

– Як це булава може зайняти всю землю? – запитує молоденький козак.