Розділ «Х. АМ'ЯГНА»

Так вони й зробили. Коли юнаки внаджувались до стоянок амажонок, тi дуже ласкаво їх приймали, але якщо хлопцi хотiли женитися, амажонки казали:

– Ми ваших звича'їв не знаємо i не вживемося з вашими матерями. Краще берiть у своєї общини кожен свою долю та й поїдемо до нас.

Нiчого було юнакам робити, мусили на те приставати. За якийсь час всi загони амажонок прибули на берег рiки Вардани з чоловiками.

Одного разу пiшов князь Кий на озера полювати. Пiсля полювання сiв iз товаришами на березi озера i почали, вечеряючи, розповiдати рiзнi бувальщини. Один козак розповiв, як колись вцiлив стрiлою лебедя, а лебiдка вслiд за лебедем розбилась об землю. Тодi Кий згадав, що десь за ним побивається князiвна Либiдь. Забрав вiн iз собою Марiю i поїхав на Днiпро. На тому мiсцi, де вони колись з Щеком i Хоривом перемогли Змiя Горинича, вже було збудовано город, i люди звали його Києвом. Кий там поселився i взяв собi ще одну дружину, князiвну Либiдь. Потiм узяв собi за дружину князiвну Галю галицьку, потiм узяв собi за дружину князiвну волинян – Дану, потiм ще узяв собi за дружину князiвну Сарму Бiловезьку.

Син Марiї, Гун, пiшов князем у землю амажонок. Тому що Кий утяв бороду Дiдьковi, жив вiн аж 300 рокiв. Усi землi тарiйськi: Ами, Сарма, Слава, Волi, Кiмара, Країна – ходили пiд його рукою. Тому що сам Кий був з роду Країна, загальною назвою народу тар'я стала назва – українцi. Великий князь Кий сидiв на столi у стольному городi Києвi на Днiпрi.

На тiй горi, де голову Змiєвi стяв Щек, Кий поставив капище, де волхви вчиняли треби Щеку; на тiй горi, де голову Змiю стяв Хорив, Кий збудував капище, де волхви творили треби Хориву, а на своїй горi збудував капище, де волхви творили треби Ягнi-Лелi-Араянi.

За 300 лiт князювання Кия український народ став незчисленним. Люди не хворiли i жили по 150 рокiв, а тодi їхнi душi безболiсно покидали тiло i линули на вiчноквiтучi луки, а тiло з почестями ховали в землю. У всьому свiтi для народу українського не було ворогiв, бо у всесильного немає ворогiв.

6. Року Божого 854 до нової ери

Приснився князю Кию вiщий сон. Снилося, що вiн сидить у свого прадiда Тар'ягна ще зовсiм маленьким на руках. На другий день вiдчув, що сили з нього витiкають, наче вода з надтрiснутого дзбана. Душа стала просвiтлюватись. Зiбрав князь Кий Малу раду з найсвiтлiших князiв, найпочеснiших волхвiв i найповажнiших старiйшин i звернувся до них iз такими словами:

– Дiти мої, скажу я вам напутнє слово про князiв. Князя Богиня Ягна сотворила з дев'яти своїх перевтiлень-Перунiв, i вiн блиском перевищує всiх живих. Народ, який не береже свого князя вiд ворожої зброї власним тiлом, подiбний до лебедя з вiдтятою головою, який ще довго борсається i сильно б'є лапами i крильми, але все одно конає. Тому народ, який вознiсся гординею i не признає над собою князя – це юрба овечок, це пожива для вовкiв, це розплiдник рабiв для сильнiших народiв.

Князь, подiбно до сонця, пече i очi, i серце, i нiхто на землi не може довго дивитись на нього. Князя, навiть коли вiн ще дитина, не слiд зневажати, думаючи, що вiн тiльки смертний, бо вiн є Божество, втiлене в людинi.

Якби князь не карав невтомно тих, кого слiд покарати, сильнiшi замучили б слабших, як кiт мишу. Ворона почала б клювати жертовний пирiг, а собака – лизати жертовну їжу, i не стало б нi в кого власностi, i лежнi та п'яницi понукали б поетами, мудрецями i волхвами, i не було б чого їсти дiтям, щоб змiцнювався народ.

Де не дiє чорне червонооке покарання, що знищує злочинцiв, там пiдданi повстають, якщо вождь добре не наглядає. Князь, який охороняє свiй народ i пам'ятає обов'язок воїна, викликаний ворогом, рiвним собi силою, сильнiшим або слабшим, хай не ухиляється вiд битви. Князi, що б'ються на герцi, б'ються на всю свою силу i не вдаються до втечi. Хоробрий козак пiсля смертi прилучається до Бога. Коли князь б'ється на герцi, вiн убиває ворога лише чесною зброєю, не застосовуючи для вбивства нi отруєних, нi зубчастих стрiл.

Князь не має права вбити нi того, кого вiн вибив з бойової колiсницi, нi того, хто загубив шолом i його волосся розпущене, нi того, хто говорить «я твiй раб», нi того, хто не має кольчуги. Князь не має права вбити нi того, в кого зламана зброя, нi тяжко пораненого, нi зляканого, нi того, хто кинувся тiкати. Князь не може вбити хворого, сонного, голого, беззбройного, того, хто не б'ється, а лише дивиться, i того, хто б'ється з iншим.

Князь завжди пам'ятає обов'язок справжнього воїна.

Колiсницю, коня, жiнок, зерно i всi речi переможеного в герцi забирає переможець. Для князя дається iз вiйськової здобичi найкраща частина: здобич, завойована дружиною князя, справедливо розподiляється Кругом мiж усiма воїнами.

Князь завжди готовий вжити силу, виявити хоробрiсть, вiн береже державнi таємницi i вивчає слабшi сторони своїх ворогiв. Завжди готового вжити силу боїться весь свiт, князь пiдкоряє собi все живе саме силою.

Князь намагається перемогти ворогiв свого народу примиренням, подарунками, сiянням помiж ними ворожнечi: всiма засобами, разом чи по одному, i не вдається до битви, якщо її можна уникнути. Через те, що для обох воюючих сторiн перемога а чи поразка в битвi невiдома. Перемiгши, нехай вiддасть шану Богам, а пiдданим дарує полегшення податкiв.

Князю Кию вiд Вардани до Дунаю корився весь народ, спорiднений походженням вiд Тар'ягна, воїна i рятiвника. Деякi з цих племен орали землю i розводили худобу, iншi випасали лише товар: коней, корiв, овечок, кiз, свиней, ще iншi ловили рибу в рiках та озерах i морях землi Тарiйської, всi вони звали себе українцями-тар'ягнами, а князь Кий був для них Великим Золотим Князем.

За князювання Кия український народ вiдчув себе тiлом Священного Оленя. Ротом i носом цього Оленя було Закарпаття; очима i рогами – гори Карпати, головою – Волинь; переднiми ногами – Подiлля; Київ був його серцем; Чернiгiвщина – його легенями; Полянщина – шлунком; Сарматiя – крупом; Варданiя i передгiр'я Кавказу – його заднiми ногами з копитами. Пасся цей жертовний Олень на Лукомор'ї Азовського i Чорного морiв i дозрiвав для жертви.