Розділ XV Наступ на м. Копайгород. Приїзд Головного Отамана. Розмова з Симоном Петлюрою. Здобуття м. Копайгород

— Якщо полк не в стані виконати свого завдання, не в селах триматися, то нехай відступав… Головний Отаман побачать на власні очі його відступ.

— Ну, Пане Полковнику, цього не буде! Я вже підготовлюю атаку і як усе, що треба зробиться, відразу вдарю — відповів Царенко з невластивою для нього жвавістю…

Симон Петлюра весь час уважно слідкував за розвитком бою, прислуховувався до розпоряджень Комдива, команд на батареї й телефонічних розмов, але, все ж таки, вів не здавав собі справи в тяжкого становища, що в ньому була тоді 3-тя дивізія. Навіть досвідчений зір ген. Капустянського не зауважив стурбовання" штабу дивізії, хоч, можливо, й відчував, що якісь "непереливки існують. Мавши, як видно, досить обсервування, Головний Отаман звернувся до мене:

— Олександре Івановичу! Я хотів би порозмовляти з Вами.

Для розмови обоє відійшли вбік. Нам пощастило почути чимало думок Симона Петлюри і його поглядів на сучасне й майбутнє і, своєю чергою. Висловити перед ним свої власні міркування. Про це колись перекажемо окремо. але вважаю за конечне згадати тепер головні теми нашої розмови.

До таких тем належали: міжнародне становище й Україна та Армія УНР і її операції.

На першу тему розмови були дуже короткі. Український Уряд вживає всіх можливих заходів, щоб переможна Антанта визнала Україну й допомогла їй в боротьбі за самостійність і державність, головним чином зброєю, амуніцією й медикаментами. Без усього цього виграти війну неможливо, але водночас успіх дипломатичних заходів Уряду УНР залежить від успіху визвольної збройної боротьби нашої армії. Жалюгідним і для нас фатальним є те, — продовжував свою думку Симон Петлюра, — що Европа не звертав уваги на те, що з "голими руками" осягнути успіху на полі бою не можна. Якби наша армія спромоглася здобути Київ і Одесу тією силою й тими технічними й медичними засобами, що ми їх ще посідаймо, наколи б сталося таке чудо, бо інакше його назвати не можна, — то наше становище кардинально змінилося б як на нашому внутрішньому, так і на міжнародньому форумі, і звільнення території України від московського окупанта не було б аж так тяжкою проблемою до її позитивного розв'язання, як це є тепер, Особливо захоплювала Головного Отамана думка про зайняття м. Одеси. Тоді, казав він, можна було б, через порти Чорного моря, нав'язати торговельні зносини з Европою і ми могли б тоді дістати все те, що нам потрібно. Тоді ж він висловив бажання, щоб 3-тя дивізія, здобувши залізничну лінію Жмеринка — Одеса, своїм головним стратегічним завданням мала захоплення Одеси, На чолі того війська, що мало б виконати це завдання, на думку Петлюри, мав би стати я. Але водночас Симон Петлюра висловив сумнів щодо можлнвости здобуття нами Одеси. Затяті прихильники першенства походу на Одесу, залишивши столицю України — Київ — на "потім", не хочуть прийняти під увагу, що поки ми дамо собі раду з червоною армією (якщо дамо) на Одеському фронті, місто Одеса буде зайнято Добровольчою армією ген. Денікіна, за яким стоїть Антанта. З другої руки, скерувавши головні наші сили на Одесу, ми ослаблюємо ліве крило нашої армії й залишаємо його під загрозою знищення, а цілу армію наражаємо на прорив фронту й удар з тилу, — закінчив Петлюра й перейшов на Іншу тему.

Згадавши про сусіда 3-ої дивізії по фронту — Запорізьку Січ — він висловив своє незадоволення тими порядками, що їх завів у своїй Січі отаман Божко, як рівнож неслухняністю й недисциплінованістю самого Божка.

— Якщо буде продовжуватися безладдя в Запорізькій Січі, то треба буде обеззброїти її й розформувати. Це завдання прийдеться виконати Вашій дивізії — звернувся Головний Отаман до мене.

— На мою думку, — відповів я. — покладати на бойову частину завдання жандармського характеру незручно, бо не випадає з етичного боку виступати проти свого бойового товариша. Для такого роду завдань найбільше налається начальник контр-розвідки штабу армії, полк. Чоботарів, ми чолі його спеціяльних військових вдділів; крім того, от. Божка підтримують деякі партійці в Кам'янці Подільському. Вони, без сумніву, напастували за це 3-тю дивізію, пришпиливши їй знову "контр-революцію", як це вже різ було, коли наш старшина зірвав у клюбі червоний прапор із написом: "Пролетарі всіх стран єднайтеся!"

Повторивши ще раз своє наполегливе прохання не покладати на нашу дивізію завдання жандармського характеру, я водночас звернув увагу Головного Отамана на конечність рішучої боротьби з "отаманією", що дає себе негативно знати не тільки в повстанських загонах, але й, на жаль, у нашому війську. Найгіршим є те, що вияви отаманії все знаходять підтримку зверху… Ось і тепер один із безробітних "отаманів", неславно відомий Омелько Волох, приступив до формування якогось окремого куреня і то з невідомою метою. Особа Волоха є широкознаною, як відомого авантюрника, що був у контакті з партійними колами крайнє лівих переконань.

Скориставшися з наших дружніх взаємовідносин, що датувалися ще з 1917 року, й взагалі великої приязні між нами. я рівнож звернув його увагу й на бездіяльність нашого запілля і різних міністерств, які з кожним днем розбухали кількістю зайвих урядовців, а головне — на партійну боротьбу і намагання партій втягнути в цю боротьбу нашу армію, На порядку донному були їхні спроби завербувати до своєї партії окремих старшин і козаків дивізії, ба! — навіть самого Комдива… Все це робиться для того, щоб мати спою партійну "армію", що на неї можна було б опертися під час партійних сварок, або, щоб впливати на Уряд, Головного Отамана тощо… Було це дуже прикре явище, але в 3-ій дивізії, на славу всього її складу, така руїнницька акція викликала лише обурення й глузування.

— Вірте мені, я це найбільше відчуваю, бо мушу часом марнувати цілі дні на переговори з лідерами партій, щоб їх замирити … На жаль, я нічого не можу зробити, бо якби я почав викорінювати це зло, то з мене зараз же зробили б диктатора і в наслідок цього проти мене розпочалася б ворожа акція. До чого це могло б привести, коли ми оце тільки що, прорвавшись через річку Збруч, вискочили з тиску й ледве тримаємось, — домислити не важко… — відповів Головний Отаман.

Малося враження, що він був дослівно в "полоні" партій, але, як людяна розумна й державно дозріла, здавав собі справу з можливості трагічних наслідків партійного розбрату під час війни. Все мавши на меті скерувати монолітно зусилля всіх наших партій для осягнення головної цілі нашої збройної боротьби — визволення України, — він робив усе, що тільки міг, щоб таких наслідків уникнути, хоч часто-густо мусів ховати свою амбіцію до кишені.

Державно недозрілі лідери українських партій (за дуже малим винятком), що не були ще в стані відрізнити взаємопоборювання во ім'я партійних інтересів від збройної боротьби за визволення нації, могли б дійсно піти на авантюри, що загрожували б нашій армії руїною й тим самим — ліквідацією УНР. Такою загрозою, наприклад, була авантюра отамана Оскілка.

— Симоне Васильовичу! Чи не могла б наша армія сама, власними силами, припинити безладдя в нашому державному центрі й розігнати тих, що лише гальмують державну працю? Це ж так легко перевести в життя! Якщо дозволите, полк. Вишнівський вирушить завтра до Кам'янця зі своїм полком і на протязі одної доби зробить там порядок — заризикував я запитати.

— Ні! Такого дозволу я не дам — поспішно відповів Головний Отаман.

Було видно, що ця моя пропозиція його схвилювала. Ця наша розмова, під акомпаньямент гарматної стрілянини, стверджує, що Симон Петлюра не мав жадних аспірацій стати диктатором, як це йому дехто закидав. Пізніше, коли партійні сварня перетворилися в якусь політичну орґію, й нам прийшлося знову говорити про це, він нарешті погодився, щоб я вислав до Кам'янця лише одну кінну сотню, так би мовити, для остраху. Це було до нічого, бо сотню цю використано лише для охорони нечисленних військових складів, що з них розкрадалося державне майно…

Появлення в Кам'янці Подільському кінної сотні, яка мала наказ продефілювати по головних вулицях міста, звичайно викликало чимало різних коментарів у партійних колах щодо мети її прибуття. Через кілька тижнів командир сотні звернувся до мене з проханням повернути сотню на фронт, бо "козаки від безділля зледащіли"… За згодою Головного Отамана, сотню повернено до дивізії. — Повертаю до відвідин Головного Отамана.

Біля 17-оІ годин темп бою на фронтові дивізії почав слабнути, а стрілянина відпалювалася на схід. Симон Петлюра мав велике бажання відвідати полки на їхній передовій лінії, але мені пощастило відмовити його від такого ризикованого кроку. Нарешті одержано донесення від полк. Шандрука, полк якого, як ми вже згадували, захопив був м. Копайгород і дійшов до східньої його околиці. К-ир 9-го полку доносив, що за годину після захоплення ним містечка, ворог перейшов до контр-атаки; водночас червоноармійці, що переховувалися в містечку, в місцевих більшевиків, розпочали стрільбу по стрільцях із тилу. Полк опинився в скрутному становищі і, щоб вийти з нього, був змушений відступити з боєм на західню околицю містечка. Після перегрупування 9-ий полк перейшов до контр-атаки. Завзятий бій на вулицях Копайгорода та його околицях скінчився повною перегою наших стрільців. 9-ий полк ще раз виявив надзвичайну боєздатність взагалі, а приділений до полку Буковинський курінь зокрема. Втрати полку: кілька забитих старшин і козаків і чимало ранених.