Розділ «М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)»

— Ануко, борше тягнися, медведю сорокатий! Гадаєш оден із другим, що ти в полонині?

Зараз-таки став зі своїми помічниками трусити. Позабирав усе, що не взяли попередні трусителі. Ремені, гребінці, шнурки, тютюн і пр. По тім списав усіх, вилаяв здорово і порозділював по казнях.

Я з іншими попав [у казню] під ч. 29. Тут уже було кількох Гуцулів, теж "повстанців", і кільканацять жовнірів. Між цими послідними переважали т. зв. галлєрчики, які переважно походили з Познаніцини. Треба признати, що були це люде чесні, характерні, поводилися з нами людяно.

Зате всі інші тероризували нас у найгірший спосіб. При тім заводили ріжні кримінальні "забави", які не одному з нас далися добре взнаки. А пожалуйся ключникові, то ще гірше. Бо і він наб'є, ще й на них насварить, що "заделікатно" обходяться з нами.

Але я забіг поперед батька в пекло. Отже, коли нас лише втручено в казню, зараз оден із жовнірів крикнув:

— Хлопци, свєжа парцеляція!

В тій хвилі інші кинулись на нас, відоймили всі харчі (за кількаденний побуту Косові нам донесли дечого) і, розпарцелювавши, стали заїдати, кепкуючи з нас. Опісля казали "мельдуватися" до казенного старшини, якогось бандита, дальше кепкуючи. Опісля визначили нам місце до спання "под Варшавов".

"Варшавою" називали вони леговища з дощок, на яких самі спали. Ми мали спати на підлозі, під дошками, де було повнісько блох і блощиць. Яке то було спання, годі описати. Кождий забився під ту "Варшаву", як та блощиця у шпару, на голіській підлозі, в порохах. Насікомі тнуть, мов ножами, а ворохнутися нема як, бо повнісько товаришів набилося, мов оселедці в бочці. А від підлоги до "Варшави" буде не більше 30–40 км. До того ще ті "військові" зверха відкрили газовий наступ…

А таке переповнення було скрізь. Кожда казня призначена була на 6–8 людей, як то кажуть, підчас "спокою". Тепер же напаковано нас пересічно по 35! Після цього можна собі уявити наше життя.

А свіжі "повстанці" все прибували. За який тиждень-два число нас усіх перевищило 250. Це все помістилося в 6 казнях. Та найстрашніше було в казні т. зв. цементівці. Назва походить від того, що долівка цементована. Вона має приписане місце на 3 чоловіка. А наших Гуцулів набито там 24 (двадцять чотири)!

Цю казню названо пеклом. Лише собі уявити: двадцять чотирьох сидить у такій комірці з одним віконцем, де нормально повинно бути всього три (особи). Не виходять вони надвір — як ніч, так і день. Сморід, задуха така, що як ключник отвирає двері, то стає збоку, бо не в силі видержати, як то вдарить у ніс і голову. Всі роздягнені геть, лише декотрі ще в сорочках. Мимо цього, душно — страх! Рухатися і не гадай. Вдоволений той, що вспів скорше сісти на долівку (леговищ деревляних тут нема). Інші стоять. І так як ніч, так і день, тиждень за тижнем. Хіба лише час до часу мінялися сидячі зі стоячими. І так за якийсь час попадали б, якби хто не хотів пустити сісти. А на долівці болото — від духоти і поту людського. А може, і ще від дечого…

Щоб не розводитися довго, подам програм дня. Вставати не треба було, бо майже ніколи не спали. Куняли. Біля год. 7 рано — "снідання", цебто кусочок військового хліба, зразу оден на 6 до 8, опісля і на 10 чоловіка. Військові в'язні діставали на двох. До того ще якоїсь люри (т. зв. кави), якої навіть шануюча себе собака не пила би. А ми хоч би хотіли, то не було і як. Принесе ключник у мидниці чи кітлі, крикне: "Кава!", а нема в що брати. Посудини жадної не взяв ніхто із собою, а ключник ще й лає, і послідними словами. Хто мав добрий капелюх, то брав до нього. Інші обходилися. А й той, що взяв, і то не поживився, бо того було як кіт наплакав.

Декотрі Гуцули як за пару тижнів змогли допроситися ласки вийти на подвір'я (винести "катеринку" чи води принести), то повишукували собі на смітнику заржавілі коробки з австрійських консерв чи газових масок і в них діставали вже харч. Але таких не багато було між нами.

На обід давали військовим юшку з бараболею і м'ясо. Нам знова — помиї і оселедець. Зразу навіть частіше сам оселедець давали. І це були явні тортури. Бо тоді, як був оселедець (без хліба), то не давали цілий день води. Хіба що для військових коновку подадуть, а нам ні каплі. До того вони ходили ще на прохід.

У казнях — задуха, сморід, нема де сісти чи ступити свобідно, вустах пересохло, що говорити не можна. Води нема, на прохідне пускають. А тут ще злочинні "забави", недостача харчів, рани ще непогоєні, лікарської помочи жадної. Не дивно, ідо майже для кождого смерть була б великим добродійством і не одні просили її.

Це довело до того, що всі ми стояли кістяками. Не кажу вже за других. Я сам ніколи не любив вдавати недужого. Під час війни як був ранений, то по кількох днях утік зі шпиталю. Ще прохав товаришів, щоби нікому не казали про мою рану, бо боявся, щоби знова не запакували мене силою в лічницю. А тут я вже таки не міг рухатися. Бувало, стану на ноги, і то раз на кілька днів, подержуся за стіну, хочу глянути крізь вікно на світ, та тут в очах потемніє, в голові піде все ходором і я паду на долівку. За кілька днів знова пробую. Інші й не пробували, а лежали як снопи. Супокійно ждали смерти.

З домашними, як відвідували, не то що ніхто не бачився, а навіть ми не знали, чи хто-будь приходить. Аж згодом дізналися, що з родини приходили і приносили харчі, але їх забирав собі ключник Шкрибайло. Про це ми довідалися ще й по тім, що, коли вже декотрі могли виходити на коридор, бачили в його канцелярії будзи сира і коновочки масла.

Але були між арештованими і деякі щасливці. Це декотрі з косівської інтелігенції. Вони мали казню з великими вікнами (т. зв. панська), ліжка, достава харчів, а навіть і часописи були. Гуцули казали: "Панам і у криміналі добре". Однак вони нами не цікавилися. Вкоротці їх звільнено, а пару конфіновано чи інтерновано в Перемишлі.

У таких-то "гараздах" жила півтретя сотки Гуцулів через (упродовж. — Ред.) півтора місяця. А слідство ледви почалося. До того дуже мляво йшло. Помимо цього, що це був військовий доразовий суд. Правда, зразу пішла чутка, що 53 з нас мають розстріляти. Казали, що вже й приготовано все. Та якось вдалося справу повести належним руслом, і треба було ладитися на довгі місяці в'язниці. Та чи видержимо? Байдуже! Більшість ладна була вже й вмирати, щоби не каратися так. Але смерть не приходила.

Між тим ми пережили цікаву подію, а саме: одної ночі до нашої казні (а я вже перейшов був на ч. 28) втручено Мартишука із Зеленого. Як засвітили світло, ми побачили на долівці якусь масу… Не буду описувати, який він був побитий і що з ним виробляли по дорозі. Досить того, що на третій день (він) помер від тих побоїв. Але цікавий факт був той, що закликаний на другий день військовий лікар ствердив… запалення легенів (!) і приписав на лік порошок аспірини… А тіло вже розкладалося, хоч Мартищук ще пам'яти не тратив. На нас, кістяків, лікар не звернув навіть уваги. Як котрийсь Гуцул упімнувся за якимсь ліком чи порадою, той лише засміявся і вийшов. А ті військові, що сиділи з нами, крім Познаньчиків, ще й допікали глузуванням оттому конаючому. Робили йому всякі пакости, лаяли, прозивали останніми словами і робили що лише хотіли. Нам годі було якось реагувати, бо й самі ледви могли рухатися.