Розділ «9. Українська державність у XVIII ст.»

Після невдалого походу 1686 р. майже протягом століття Москва намагалася завоювати Крим. Упродовж 1734-1739 pp. російські та українські війська спромоглися ввійти на територію півострова, але через хвороби та брак провізії вони мусили повернутися назад. У другій половині XVIII ст. Росія двічі (1768-1774 і 1787- 1791) вела кровопролитні війни з Туреччиною за Північне

Причорномор'я та здобуття вільного виходу до Чорного та Азовського морів.

Воєнні дії відбувалися і на суходолі, і на морі. Російські війська здобули Хотин і Ясси (1769), розгромили турків у битвах біля річок Ларга й Кагул (1770). Царський флот знищив турецьку ескадру в Чесменській бухті (Егейське море). Армія під командуванням талановитого полководця О. Суворова здобула фортецю Туртукай (1773) і розгромила турецькі війська поблизу с. Козлуджі (1774).

Україна стала центром зосередження та розгортання військ. Тут були розташовані тилові служби діючої армії, склади фуражу, провіанту, озброєння та боєприпасів. Лівобережна Україна і частково Новоросія стали головними постачальниками транспортних засобів. На півночі України заготовляли для армії ліс. Використовували продукцію Шостківського порохового заводу. Основною тиловою базою армії був Київ, розташований на важливих суходільних і річкових шляхах. У Печерській фортеці розмістився арсенал (склад зброї та військового спорядження).

Перед війною в Україні було сформовано гусарські, пікінерські й ландміліційні полки. З лівобережного козацтва (12 тис.) утворено корпус, а з мешканців Правобережної України - добровільний козачий корпус. До складу діючої армії входили також запорозькі козаки, які були ударною силою російської армії, оскільки добре знали тактику турецько-татарських військ у Причорноморськім степу, найкраще могли протистояти легкій азійській кінноті, що була основою ворожої армії.

Командував Запорозьким Військом останній кошовий Запорозької Січі П. Калнишевський. У кампанії 1769 р., крім "маскування" (тобто постійного стеження, пильнування) турецької фортеці Очаків, запорожці виконували стратегічні завдання 2-ї російської армії - оборону України з боку Очакова, Бендер і Дністра. 1770 р. Запорозьке Військо забезпечувало комунікації (шляхи сполучення) російської армії під час облоги фортеці Бендери. Воно також сприяло відокремленню Ногайської орди від Кримського ханства.

1771 р. запорожці у складі 1-ї та 2-ї російських армій взяли участь у вирішальних боях. Особливо відзначилася дунайською експедицією Запорозька флотилія. 19 чайок ("дубів") у супроводі тисячної команди козаків-піхотинців пройшли з боями Дніпром повз ворожі фортеці, дісталися гирла Дунаю і пришвартувалися в Кілікійському порту. Після прибуття на Дунай Запорозька флотилія увійшла до складу створеної Рум'янцевим Дунайської флотилії і брала участь у боях.

Запорожці відіграли вирішальну роль в оволодінні Кримом у 1771 р. Під час штурму перекопських укріплень вони форсували Сиваш, пройшли його обмілинами, в обхід валу, на Кримський півострів, а за ними рушили російські кавалерійські частини. У 1772-1773 рр. січовики брали участь у штурмі турецької фортеці Сілістрії, а в 1774 р. боронили окремий район лівого берега Дунаю.

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Згідно з ним до Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова, а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом по нижній течії до узбережжя Чорного моря. Туреччина зобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія - з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Хоча Кримське ханство стало незалежним від Туреччини, вона почала докладати зусиль для його повернення. Щоб запобігти цьому, у квітні 1783 року Крим було включено до складу Росії. Тоді ж Грузія добровільно перейшла під протекторат цієї держави. Офіційно визнавши приєднання Криму до Росії, Туреччина почала готуватися до його повернення.

1787 р. знову почалася війна.

Україна продовжувала постачати продовольство, фураж, коней для артилерії. У Києві, Чернігові, Переяславі, Кременчуці створювалися великі склади. У Києві, Херсоні обладнувалися шпиталі. З 1788 р. розгорнулося будівництво військових кораблів у Херсоні.

До військової служби залучалися колишні запорозькі козаки (Січ уже було ліквідовано), з яких на початку війни почали формувати "військо вірних козаків", а з кінця

1788 р. - Чорноморське козацьке військо. Першими кошовими цього війська стали С. Білий та X. Чепіга. У кампанії 1783 р. козаки допомогли розгромити турків під Очаковом і Хаджибеєм (теперішня Одеса). Загалом у бойових діях взяло участь понад 12,5 тис. козаків-чорноморців (9681 - в піхоті, 2829 - у кавалерії).

Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. царські війська здобули Очаків (1788), під командуванням О. Суворова розбили турецькі сили під Фокшанами та на річці Римніку (1789), здобули фортецю Ізмаїл (1790), при чому загинуло понад 30 тис. мирного населення та захисників фортеці. Після поразки під Мачином у 1791 р. турецький уряд підписав Ясський мирний договір, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром включно з Очаковом. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон із нею на Кубані" Так нарешті було приборкано Кримське ханство, яке впродовж століть наводило жах на українців і росіян.

Освоєння Росією Причорномор'я.

Заселення Причорноморського степу почалося ще до зруйнування Січі та завоювання Кримського ханства. Посилення феодального гніту на Гетьманщині та на підлеглому Польщі Правобережжі привело до масових утеч селян на запорозькі землі. Крім того, 1752 р., незважаючи на протест запорожців, західну частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які рятувалися від католицького гніту імперії Габсбургів. За царювання Катерини П значні земельні наділи на Півдні отримали німецькі поселенці. Опір запорожців лише прискорив зруйнування Січі. У 80-ті роки після переселення козаків і завоювання Кримського ханства почалося масове заселення Півдня. Новозаселені землі стали називати Новоросією. У 1796 р. її населення вже досягло 554 тис, 80 % яких становили росіяни та українці.

2 лютого 1784 року на землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область із центром у Сімферополі. Управління нею зосередилося в руках князя Г. Потьомкіна, який обійняв посаду Катеринославського й Таврійського генерал-губернатора. Азовська й Новоросійська губернії.(Північне Причорномор'я) перетворилися на внутрішній регіон Російської імперії.

Швидшими темпами відбувалося зростання причорноморських міст. Херсон був заснований князем Г. Потьомкіним у 1778 р. на місці російського укріплення Олександрівський шанець, зруйнованого турками. Місто назване на честь давньогрецького Херсонеса Таврійського. 1789 р. на місці зруйнованого турками хутора закладено місто Миколаїв, назване на честь св. Миколая (турецьку фортецю Очаків було взято штурмом 6 грудня 1788 року - на день Миколи Чудотворця, покровителя моряків). У 1794 р. засновано Одесу. її будівництво здійснювалося за проектом інженера Ф. Деволана під загальним керівництвом фельдмаршала О. Суворова та адмірала Й. Дерібаса (іспанця за походженням). Місто спочатку назвали Хаджибей - за назвою фортеці, збудованої татарами неподалік, а в 1795 р. перейменували на Одесу (від назви стародавньої грецької колонії Одес (Одесос), яка нібито була розташована на березі Тилігульського лиману. Пізніше встановлено, що ця колонія знаходилась у Болгарії, поблизу міста Варна).

Населяли причорноморські населені пункти здебільшого росіяни, українці, греки, вірмени, євреї. З часом міста стали відомими торговими центрами, швидко розбудовувалися завдяки експорту та імпорту товарів. Одеса поступово перетворилася на великий промисловий центр.

1789 р. у Херсоні було закладено ливарний завод, який відливав гармати для морського флоту. На споруджених у Миколаєві та Херсоні верфях будували військові й торгові кораблі.