Розділ «9. Українська державність у XVIII ст.»

Наступником Скоропадського на Лівобережжі став наказний гетьман Павло Полуботок.

Полуботок Павло (прибл. 1660-1724) - державний діяч, гетьман Лівобережної України (1722-1724). Навчався в Києво-Могилянському колегіумі. Був дуже освіченою людиною, уклав історичну хроніку, що ввійшла до славнозвісного "Щоденника" генерального підскарбія Якова Марковича. У 1705 р. Полуботок був обраний чернігівським полковником. Після смерті І. Скоропадського до проведення виборів нового гетьмана був наказним гетьманом (тимчасово виконуючим обов'язки). Полуботок всіма доступними засобами намагався протидіяти політиці Петра І, спрямованій на ліквідацію української автономії. У листопаді 1723 року гетьмана було заарештовано і кинуто до в'язниці у Петропавлівській фортеці. 18 грудня 1724 року П. Полуботок помер. Похований у Петербурзі.

Готуючись до війни проти Туреччини, уряд Петра II у 1727 р. дозволив обрати нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол.

Апостол Данило Павлович (1654-1734) - військовий та державний діяч, гетьман Лівобережної України (1727- 1734). Походив з відомого козацького роду. У 1682 р. обраний миргородським полковником, у 1687 р. звільнений з посади гетьманом І. Мазепою як прибічник І. Самойловича. У 1693 р. знову обраний на полковий уряд (до 1727). Відзначився під час Азовських походів. Брав активну участь у Північній війні 1700-1721 рр. Напередодні Полтавської битви був на боці Мазепи, а потім перейшов до війська Петра І. За правління Малоросійської колегії (1722- 1727) обстоював автономні права Гетьманщини. 1 жовтня 1727 року був обраний гетьманом Лівобережної України. Багато зробив для впорядкування місцевої адміністрації, реформування системи судочинства, сприяв розвиткові зовнішньої торгівлі України тощо.

1727 року ліквідовано Малоросійську колегію, 1728 р. прийнято Конституцію Гетьманщини, яка обмежувала українську автономію, до фінансових справ було залучено представників Росії. Запорозька Січ тепер підлягала російській адміністрації, а не гетьманові. Було збудовано Нову Січ поблизу нинішнього с. Покровського на Дніпропетровщині. Після смерті гетьмана Апостола російський уряд заборонив обрання нового гетьмана. Він призначив колегію з українців та росіян, президент якої мав необмежену владу. Колегія проіснувала до 1750 р. Після відновлення 1750 р. гетьманщини влада перейшла до київського генерал-губернатора й гетьмана.

Отже, Полтавська битва стала національною катастрофою для українського народу, поглибила національну залежність України.

9.2. Особливості соціально-економічного розвитку Правобережної України

У першій половині XVIII ст. на Правобережній Україні продовжувало занепадати козацтво. У1730 р. налічувалося 20 тис. вільних козацьких дворів, у 1743 р. - 11 тис, у 1764 р. -1,1 тис Козаків зрівнювали у правах з селянами. До військової служби під час російсько-турецької війни 1735- 1739 рр. було залучено понад 360 тис. козаків і селян; з них 34 тис. загинуло. Загальні збитки становили 12 млн крб.

Соціально-економічний розвиток українських земель визначало формування ознак буржуазного суспільства в надрах існуючого натурального господарства, передусім у сільському господарстві, розвиток якого в різних регіонах був нерівномірним. Поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. На Лівобережжі та Слобожанщині більше уваги приділяли вирощуванню жита, на Півдні - пшениці. На півдні Волині в середині XVIII ст. під пшеницю відводилося майже 25 % фільваркового озимого клину. У цьому виді господарств спостерігалося розширення асортименту посівних культур.

Попри всі ці зрушення посилилося гноблення селянства феодалами, зростала панщина. На Правобережжі народним масам України жилося не краще, ніж на Лівобережжі. Відновлення згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р. влади польських феодалів і шляхти надовго загальмувало тут розвиток економіки і формування національного господарського укладу. У першій половині XVIII ст. на Правобережжі утвердилася феодальна земельна власність.

Незважаючи на складні політичні умови, в систему всеросійського ринку, одночасно з Лівобережною Україною, дедалі глибше втягувалась і Правобережна. Купці з Росії та Лівобережжя все частіше бували на великих ярмарках у Білій Церкві, Бердичеві, Вінниці, Богуславі, Могилеві-Подільському. Сільськогосподарська продукція та промислові вироби Правобережжя надходили до Росії. У першій половині XVIII ст. місцеві ринки вже не забезпечували реалізації продукції фільваркових господарств. Тому феодали Галичини, Поділля і Правобережжя відправляли худобу, хліб і сало на ярмарки у Львів, Броди, Гданськ, Сілезію і Прусію. З подільських маєтків Чарторийських, наприклад, за кордон збувалося 80 % тканини. Торгівля Правобережжя з Лівобережжям сприяла розвиткові Бердичева, Житомира, Умані, Хмільника та ін. Південно-східні райони Правобережжя вели торгівлю із Запорожжям. Козаки на ярмарках Правобережжя продавали коней, збрую, копчену рибу, купували волів і хліб. На заході України важливого значення набуло місто Броди як основний центр торгівлі між західноукраїнськими землями і Росією. Зросло й економічне значення Дрогобича, жителі якого торгували місцевою сіллю у всіх регіонах України. Великі магнати Правобережної України почали орієнтуватися на чорноморські порти, які відкривали вихід на закордонні ринки. Відповідно занепадала роль деяких старих торгових центрів (наприклад, Гданська). Розвивався чумацький промисел, яким займалися переважно селяни. Вони продавали привезені з Криму сіль та рибу.

Формування та розвиток земельної власності на західноукраїнських землях визначалися пануванням тут до 1772 р. Польщі, а потім - Австрії. Давалася взнаки феодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими відносинами. Проведені австрійським урядом у 70- 80-ті роки XVIII ст. реформи (юридичне визнання за селянами права переходу на інші землі, обмеження сваволі феодалів, деяке зменшення ренти) істотно не змінили аграрних відносин.

Зростання земельної власності та її перерозподіл сприяли зміцненню класу феодалів. Характер володіння землею селянами, міщанами й рядовими козаками певною мірою визначала займанщина землі під посіви, влаштування млинів, пасік тощо. Проте вже у другій половині XVIII ст. влада не визнавала права селян, міщан і козаків на землю, придбану в такий спосіб. Панщина тоді становила чотири-п'ять днів на тиждень проти одного-двох, рідше - трьох днів у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. Велика відробіткова рента співіснувала із великими грошовими оброками. У Прикарпатті наприкінці XVII - у першій половині XVIII ст. посполиті працювали на пана пересічно два-чотири дні щотижня (залежно від розмірів земельного наділу та кількості робочої худоби), причому переважала дводенна відробіткова рента. Крім того, селян нерідко примушували працювати в суботні та недільні дні, особливо під час польових робіт. Селян розоряли феодальні монополії: поміщики мали виняткове право молоти зерно, займатися винокурінням тощо.

Польща посилювала свою колоніальну політику. Землі було поділено на воєводства. У містах самоврядування здійснювалося воєводами і старшинами (в деяких - на засадах Магдебурзького права). Багато міст належало польським магнатам. Вони мали власні війська, чинили суд і розправу над населенням. Це доповнювалося релігійним гнобленням з боку уніатства.

У відповідь на жорстокий національний і соціальний гніт на Правобережжі та в Галичині розгорнулася визвольна боротьба. Протягом 1702-1704 рр. відбувалося велике повстання, очолене С. Палієм і полковником С. Самусем (1864-1704).

Палій Семен (1640-1710) - найавторитетніший серед козацьких полковників. Народився на Чернігівщині у козацькій родині. Закінчив Києво-Могилянський колегіум. Служив у гетьмана П. Дорошенка, потім став козацьким полковником. Контролював територію, що охоплювала колишні Білоцерківський, Канівський, Чигиринський та Уманський полки. Очолив боротьбу проти польсько-шляхетського панування в другій половині 80-х років. Вигнав шляхту з маєтків на Київщині, Брацлавщині, Поділлі. За наказом царя 31 липня 1704 року в таборі біля Бердичева С. Палія заарештували й заслали до Сибіру. У 1709 р. він повернувся в Україну, де до самої смерті очолював Білоцерківський полк.

На Правобережній Україні повстанців називали гайдамаками. Вони покладали велику надію на допомогу Росії. 1734 р. одне з таких повстань охопило Брацлавщину і Поділля. Зумовило його виникнення поширення серед українського населення чуток, що царське військо прийшло, щоб допомогти визволити Правобережну Україну. Насправді ж воно підтримувало нового польського короля Августа III у боротьбі зі ставлеником Франції С. Лещинським. Тривало це повстання п'ять років і було придушене спільними зусиллями російського і польського війська.

Боротьба не припинялася. Протягом 1734-1738 рр. на Київщині, Брацлавщині, Поділлі, Волині діяли великі повстанські загони, очолювані М. Гривою, Г. Медведем, Г. Голим, С. Чалим та ін. Лише наприкінці 1738 р. польські каральні загони з допомогою російських військ спромоглися послабити гайдамацький рух. Однак він тривав на Правобережжі ще в 40-ві роки.

У Галичині повстанців називали опришками. Рушійною силою цього руху були безземельні та малоземельні селяни, міська біднота. У першій половині XVIII ст. особливу славу здобули загони, очолювані І. Пискливим, І. Пинтею, І. Панчишиним, П. Сабатом та ін. У 30-ті - 40-ві роки серед ватажків опришків відзначився О. Довбуш.

Довбуш Олекса Васильович (1700-1745) - керівник руху народних месників - опришків - у Західній Україні в 30-ті - 40-ві роки XVIII ст. Народився в с. Печеніжині (нині смт Коломийського району Івано-Франківської області) в сім'ї незаможного селянина. З 1738 р. відомий як ватажок загону опришків. У1740 р. здійснив похід у Чорногору, на Галицьке Прикарпаття, Закарпаття, Буковину, в 1744- 1745 рр. - рейд на Солотвин, Надвірну, Дрогобич та інші міста, оволодів Богородчанською фортецею. Загинув від руки місцевого багатія в с. Космачах на Івано-Франківщині. Після смерті Довбуша опришків очолював І. Бойчук.