Розділ «9. Українська державність у XVIII ст.»

Катерина II як прихильниця освіченого абсолютизму вважала, що будь-які автономні утворення в країні заважають раціоналізації управління, ефективній колонізації територій і усуненню економічних бар'єрів, і тому вже в лютому 1764 року вирішила ліквідувати посаду гетьмана. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому, але в листопаді 1764 року було видано маніфест "Малороссийскому народу", в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії, президентом якої та генерал-губернатором краю став граф П. Рум'янцев. Ця (друга) Малоросійська колегія формувалася з чотирьох російських урядовців, чотирьох українських старшин, прокурорі (зазвичай російського полковника), двох секретарів (росіянина та українця) і канцелярських службовців, призначених особисто Рум'яйцевим. Члени колегії від української старшини прирівнювалися в чинах до російських урядовців.

Адміністративно генерал-губернатор не залежав від колегії й підпорядковувався безпосередньо Сениту та Катерині II. Українськими землями генерал-губернатор управляв через новоутворену канцелярію малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796), що керувала другою Малоросійською колегією, полковими і сотенними канцеляріями, а також повітовими, земськими, підкоморськими, городськими судами. У 1765- 1767 рр. колегія провела перепис населення і господарств для збільшення зборів до імперської казни. Було скасовано полковий устрій на Слобожанщині, де 1765 р. козацькі полки перетворено на регулярні гусарські полки царської армії. Територія Слобожанщини стала називатися Слобідсько-Українською губернією. 1783 р. лівобережне козацтво реорганізовано в регулярні кавалерійські полки (у 1784 р. перейменовані в карабінерні). Лівобережну Україну було поділено на намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. У 1764 р., сформувавши комісію для "Нового уложення" законів, Україна доручила своїм представникам обстоювати автономію на основі договірних статей Б. Хмельницького. Однак, не маючи наміру змінювати централізаторську політику щодо України і скориставшись російсько-турецькою війною, царський уряд у 1768 р. припинив діяльність комісії. Процес подальшого закріпачення народних мас у Лівобережній і Слобідській Україні завершився узаконенням кріпосного права 3 травня 1783 року. Переходи селян були остаточно заборонені. Запроваджувалася панщина, яка подекуди становила 4-5 днів на тиждень.

Колонізаторська політика царизму активізувала боротьбу народних мас. У 1754 р. вибухнуло повстання в районі Житомира, 1757 р. - у Немирові та Умані, 1761 р. - у Лисянці, 1764 р. - у Вінниці.

1768 р. польський сейм під тиском Росії прийняв закон про зрівняння в правах католиків із прибічниками інших віросповідань і заборону смертної кари для селян. Це викликало виступ шляхти, яка оголосила Барську конфедерацію 1768-1772 рр. - військово-політичний союз частини польських магнатів і шляхти для збереження своїх прав, який було створено 29 лютого 1768 року на з'їзді в м. Барі (Поділля). Сили конфедерації придушили гайдамацькі повстання, воювали проти польського короля С. Понятовського і союзних йому російських військ. її підтримували Туреччина, Франція, Австрія. Головні сили конфедератів були розбиті в Правобережній Україні військами під командуванням генерала М. Кречетникова, в Польщі - О. Суворовим, а також королівськими військами (1772). Збройне повстання проти уряду було придушене владою.

Намагання шляхти не допустити прогресивних реформ, посилити панування католицизму та уніатства спричинило у 1768 р. повстання народних мас. Його організаторами й керівниками стали М. Значко-Яворський, ігумен Мотронинського Троїцького монастиря, козак М. Залізняк, послушник цього ж монастиря.

Залізняк Максим (поч. 40-х років XVIII ст. - ?) - один із керівників Коліївщини. Народився в м. Медведівка на Черкащині. Брав участь у підготовці повстання. Разом із Гонтою проводив справедливу соціальну політику на визволених землях. Затриманий загоном російських військ і засланий згідно з вироком до Нерчинська на каторжні роботи. Є дані про участь Залізняка у селянській війні під проводом О. Пугачова (1773-1775).

В урочищі Холодний Яр зібралося велике військо. Гайдамацький рух, що увійшов в історію під назвою Коліївщина (колій - людина з кілком, повстанець), охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля та Волині.

Деякі дослідники, зокрема уманський краєзнавець Г. Храбан, вважають вигадкою польсько-шляхетської історіографії факт освячення гайдамаками ножів і те, що озброєні повстанці були переважно кілками (звідси й назва "коліївщина"). Історична наука досі остаточно не визначила основних причин повстання і його діячів. Так, ще восени 1767 р. у православних монастирях Придніпров'я оселилася невелика група запорозьких козаків, які поставили перед собою мету визволити українські землі від польського панування. Вони вважали себе продовжувачами справи Б. Хмельницького. Очолював групу січовик Йосип Шелест. Його агітатори ще у січні - лютому 1768 року побували на Правобережжі, на російському Лівобережжі, на землях Запорозької Січі. Вони закликали збиратися зі зброєю до Мотронинського монастиря, аби "стати на захист православ'я". Отже, не Барська конфедерація спровокувала цей вибух народного гніву. Група Шелеста, до якої належав М. Залізняк, скористалася ситуацією і стала закликати народ до боротьби з конфедератами, підтримуючи польського короля та російські війська. Повстанці були озброєні рушницями й пістолями, організовувалися у добре озброєний загін, очолений обраним радою повстанців полковником Й. Шелестом. Було також ухвалено називатися "військом запорозьким". 16 травня повстанці розігнали конфедератів, які вішали селян в околицях Жаботина, штурмом оволоділи замком у цьому містечку. Однак за кілька днів до того, як повстанці залишили Холодний Яр, було вбито Й. Шелеста. За однією з версій, стріляв запорожець К. Лусконіг після суперечки "за начальство". Є також дані, що Шелест мав письмове доручення тодішнього кошового Запорозької Січі П. Калнишевського. Можливо, йшлося про участь частини запорозького козацтва у майбутньому повстанні, оскільки саме тоді почався наступ царизму на запорозькі землі, зокрема колонізувалося порубіжжя і частина земель Коша сербськими переселенцями - так звані Ново-Сербія і Слов'яносербська провінція. Звільнення території Правобережної України від поляків і запровадження гетьманського правління могло внести корективи у долю Запорозької Січі. Про це може свідчити і перебування на Запорожжі ігумена Мотронинського монастиря М. Значка-Яворського, який був духовним вождем повстання.

Після загибелі Й. Шелеста повстанці обрали полковником М. Залізняка, який і очолив похід на Умань.

У червні повстанці, до яких приєднався сотник надвірного війська Потоцьких І. Гонта, штурмом узяли Умань і перебили майже дві тисячі шляхтичів, корчмарів, євреїв-орендарів, уніатських ченців. М. Залізняка оголосили гетьманом, а І. Ґонту - полковником і князем уманським.

Гонга Іван (?-1768) - один із керівників Коліївщини. Виходець із селян-кріпаків с. Розсішки на Черкащині. Служив козаком (з 1757), сотником у війську Потоцьких в Умані. Під час Коліївщини разом із військом перейшов набік повстанців і допоміг їм оволодіти Уманню. Російські війська взяли Ґонту в полон і видали полякам, які його стратили.

Ще по дорозі до Умані очолені І. Усичем повсталі захопили Смілу, Корсунь, Богуслав, Тетіїв, Канів та інші міста. Народна боротьба охопила величезну територію - майже 35 тис. км .

У червні - липні 1768 року на Правобережжі діяло 30 повстанських загонів. Було скасоване кріпосне право. Бунтівники громили панські маєтки, розбирали худобу і майно поміщиків, орендарів, корчмарів. Народну ненависть викликали не лише ляхи, уніати, а й орендарі і корчмарі, тому що, крім панщини, грошових податків та понад півтора десятка інших повинностей, селяни мусили ще платити пану за так звану пропінацію, тобто за виробництво і збут у його маєтку алкогольних напоїв. Шляхтичі здавали пропінацію в корчемну оренду. Контрактами орендарям надавалися і додаткові права. Селяни, надвірні козаки, навіть священики не лише купували у орендаря горілку, брагу, вишняки, а й мололи борошно, дерли крупу тільки в орендованому млині. Орендареві місцеві жителі повинні були продавати збіжжя, мед і віск. Селяни мусили, виконуючи громадські повинності, ремонтувати греблі і млини, заготовляти для винокурень дрова, жито, солод та іншу сировину; охороняти корчми вночі. Поміщики часто передавали у власність корчмарям по кілька кріпацьких родин для "побутового обслуговування". Наприклад, у Брацлавському і Київському воєводствах корчемна оренда забезпечувала 75 % доходів поміщиків. Однак орендар мав покрити власні затрати на виробництво і отримати прибуток, тому селян просто примушували купувати алкогольні напої, іноді в борг, а при розрахунку обдурювали. У разі несплати до боржників приїздили панські слуги і забирали майно. За свідченням шляхтича Ф. Макульського "нещасних селян шмагали нагаями і просто видирали у них з рота кусень хліба".

Жорстко вели себе шляхтичі-посесори, яким великі магнати-латифундисти здавали свої маєтки в оренду. Вони збільшували кількість відробіткових днів і податки, відбирали громадські поля й сіножаті. Економічні утиски супроводжувалися наступом уніатства. М. Грушевський наводить приклад, що мліївському титарю Д. Кушніру за переховування церковної дароносиці живому спалили руки, а потім відрубали голову. Про переслідування народу пише і Т. Шевченко у поемі "Гайдамаки". Народне повстання під керівництвом І. Ґонти і М. Залізняка було дуже масштабним. Польський уряд жорстоко карав повстанців після їх поразки. Тільки за наказом шляхтича Ю. Стемпковського у м. Кодня на Житомирщині було страчено наприкінці серпня 1769 року 314 осіб. Страти тривали аж до 1773 р. Коліївщина істотно посилила антикріпосницьку боротьбу в Україні.

На визвольну боротьбу українського народу вплинула й селянська війна 1773-1775 рр., очолювана О. Пугачовим. У ній брало участь чимало вихідців з України. Деякі полки очолили українські отамани В. Журба, С. Черкашин та ін.

З 1789 по 1793 рік тривав виступ селян у с. Турбаях, що тоді входило до Миргородського полку і вважалося вільним. Коли село продали панам Базилевським, які запровадили панщину, селяни повбивали панів і повстали. Царизм жорстоко розправився з повстанцями, понад 100 селян було покарано батогами і вислано до Сибіру.

Визвольна боротьба українського народу в другій половині XVIII ст. розхитала устої феодально-кріпосницької системи і сприяла формуванню національної свідомості.

9.4. Входження Північного Причорномор'я і Правобережної України до Російської імперії. Поділи Польщі

У другій половині XVIII ст. продовжувалися воєнні дії на українських територіях, у яких брали участь українські збройні сили.

Воєнні дії російських та українських військ на Кримському півострові.