Розділ «9. Українська державність у XVIII ст.»

Отже, соціально-економічний і політичний розвиток України в першій половині XVIII ст. характеризувався зміцненням колоніальної політики Росії, особливо після Полтавської битви. Врешті-решт це призвело до офіційного утвердження кріпацтва на українських землях на початку 80-х років XVIII ст. Однак і за таких умов національна свідомість українського народу дедалі міцніла, що виявилося у національно-визвольній боротьбі на всій території України.

9.3. Економічне і політичне становище України в другій половині XVIII ст.

На Лівобережній та Слобідській Україні в другій половині XVIII ст. панували феодально-кріпосницькі відносини. Домінувало сільське господарство. Розвивалося рільництво на родючих чорноземних ґрунтах у південній та степовій частинах України.

Із середини XVIII ст. в Україні почали вирощувати картоплю. Освоєння цієї нової культури в різних місцевостях відбувалося нерівномірно. На Галичині картопля поширилася лише у 80-ті роки XVIII ст. До середини XVIII ст. належать і спроби культивувати кукурудзу. Збільшуються посіви технічних культур, зокрема тютюну замість махорки і бакуну. Наприкінці першої половини XVIII ст. з'явилися перші спроби ведення садівництва, виноградарства, які розвинулися у другій половині XVIII ст., особливо В Південній Україні та в Криму. Почали культивувати цукровий буряк і соняшник.

Окремі землевласники освоювали багатопільну систему, закладаючи основу раціонального ведення сільського господарства. Трипільну систему запроваджували за рахунок перелогів. На той час вона була характерна для Правобережжя й Галичини. У тваринництві основну увагу приділяли розведенню коней, овець. На Лівобережжі у 80-ті роки існувало понад 200 великих вівцеферм.

Істотно, особливо після визволення Північного Причорномор'я та Приазов'я від турецько-татарського панування й приєднання Криму до Росії, змінилася феодальна земельна власність і землеволодіння в південних районах України. Якщо наприкінці XVII - у першій половині XVIII ст. освоєння земель мало порівняно довільний характер і здійснювалося переважно шляхом займанщини, то вже з середини ХУШ ст. розподіл земель регламентувався царським урядом та місцевими адміністраціями. У 1787 р. поміщики Катеринославського намісництва володіли 5,73 млн десятин землі (41,5 % загальної площі земельного фонду намісництва), а державні селяни - 4,193 млн десятин (30,3 % загальної площі). У Криму феодали в 1784 р. отримали 24,4 тис. десятин, а в 1787 р. площа поміщицьких маєтностей досягала вже 116,555 тис. десятин.

Намагаючись в загальнодержавних масштабах проводити політику, спрямовану на підпорядкування духовної влади світській, царський уряд у 1786-1788 рр. секуляризував, тобто передав у світську власність, монастирські маєтки на Лівобережній, Слобідській і Південній Україні. Більшість церковних угідь перейшла у власність держави та деяких світських феодалів, переважно наближених до царського двору.

У промисловому виробництві теж відбулися зрушення. В Україні діяли підприємства з одночасним використанням примусової та найманої праці. З'являлися і зростали великі мануфактури, зокрема винокурні і текстильне виробництво, у їх будівництво вкладалися значні кошти. Лише у 80-ті роки XVIII ст. на винокурнях Лівобережжя та Слобожанщини було зайнято майже 10 тис. осіб.

Наслідком економічного розвитку України у другій половині XVIII ст. стало подальше відокремлення промисловості від землеробства. У другій половині XVIII ст. значна частина міських, містечкових і сільських ремісників та промисловців жила переважно за рахунок прибутків зі свого ремесла чи промислу. Розрив зв'язків із землеробством, важка праця на підприємстві перетворювали найбідніші верстви населення на пролетаризовану масу. Розвиток промисловості призвів до кількісного зростання цієї частини населення та концентрації її в містах, містечках, а іноді й у селах, де були великі підприємства. Таке явище було однією з характерних ознак зародження робітничого класу. Цьому сприяло і поширення спеціальної освіти, оскільки при більшості цехів великих промислових підприємств навчалися учні.

Інтенсивно почала використовуватися праця наймитів. У містах, містечках, селах унаслідок розшарування селянства, козацтва та міщанства виникли досить великі групи найманих робітників, для значної частини яких заробітки стали основним засобом існування. Особливо інтенсивно їх концентрація відбувалася на Лівобережжі та Слобожанщині, де поступово формувався ринок робочої сили, яка могла задовольнити потреби промисловості.

Польські магнати і шляхта Правобережної України застосовували примусовий і напівкабальний спосіб найму селян і вільних ремісників, особливо це було характерно для винокурного виробництва. Чимало людей ішли в найми, відробляючи позику грошима чи натурою ("під відробіток"), а зароблені гроші часто поверталися магнатам і шляхті у вигляді чиншу. З розвитком товарно-грошових відносин феодали все частіше замінювали панщину грошовою рентою.

У другій половині XVIII ст. у деяких районах Правобережжя (Брацлавщина, Поділля) наймитували не тільки селяни та ремісники, а й бурлаки. їхню працю використовували на роботах у фільварках, на різних промислах тощо.

Використання в господарствах України найманої праці свідчило про розклад традиційних форм його ведення і зародження капіталістичних відносин.

Зростання промислового виробництва стимулювало розвиток торгівлі, що пожвавився завдяки великим ярмаркам у Києві, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та ін. У містах і містечках на території України діяли дрібні ярмарки, торги та базари. У 50-ті роки XVIII ст. лише в Лівобережній Україні відбулося майже 350 ярмарків та 8680 базарів.

Розвиток товарно-грошових відносин позначився на етносоціальних процесах: виник купецький стан, тобто в Україні з'явилася національна буржуазія.

Зростали міста як центри економічного, політичного і культурного життя. Наприкінці XVIII ст, кількість поселень міського типу досягла 200. У становленні української економічної спільності міста відігравали об'єднувальну роль. Наприклад, угорські товари, які досягали 50 % загального імпорту Львова, через українські міста поширювалися по всій Україні, Галичина отримувала з Поділля збіжжя.

З розвитком економіки активізувалася зовнішня торгівля. Значну кількість товарів із Західної Європи та Близького Сходу, провезену через українські митниці при великих містах, розпродували потім не тільки на українських землях, а й у центральних губерніях Росії. Завдяки експортові та імпортові товарів на Півдні швидко зростали Миколаїв, Херсон, Таганрог, Одеса, Євпаторія та інші портові міста. Це теж було свідченням формування якісно нових економічних відносин - капіталістичних.

Проводячи колонізаторську політику, царський уряд здійснював нові кроки щодо ліквідації автономії України. На заваді цій політиці стояв К. Розумовський.

Розумовський Кирило Григорович (1728-1803) - останній гетьман України (1750-1764), граф, сенатор Російської імперії, президент Російської Академії наук (1745- 1765). Народився в с. Лемеші (Козелецька сотня Чернігівського полку) в родині козака Розума. 1742 р. приїхав до царського двору, де перебував під опікою старшого брата Олексія Розумовського - фаворита і чоловіка імператриці Єлизавети (вінчалися таємно). У лютому 1750 року обраний гетьманом України. Намагався відстоювати автономію України. Домігся царського указу про заборону поширення холопства на українців (1752). 1794 р. остаточно поселився в Батурині і присвятив себе будівництву церков. Провів судову реформу, зміцнив козацьке військо, поліпшив адміністративний устрій України за рахунок зміцнення гетьманської влади, обмежив свавілля царських чиновників.

За наполяганням Катерини II (1762--1796) Розумовський мусив зректися гетьманства в листопаді 1764 року.