Розділ «4. Загарбання іноземними державами території України»

Ця реформа руйнувала сільську громаду та пов'язану з нею общинну форму землекористування ("дворище"). Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для тяглових селян була визначена регулярна панщина: з волоки два дні на тиждень від сходу до заходу сонця.

Посилювалося майнове розшарування селянства, бо зростала кількість малоземельних селян, котрих використовували як "робітних людей" на панських промислах у фільварках.

Отже, фільваркова система, зумовлена розвитком товарно-грошових відносин, призвела до зміни правового статусу селянина, поступово перетворила його на кріпака. Вона потребувала великої кількості робочої сили і доступу до ринків збуту. Такі умови були в Галичині й на Волині, а землі Центральної та Східної України спершу треба було освоїти. Тому фільварки там виникли значно пізніше.

Зростання експлуатації селянства на українських землях загострювало народну боротьбу. У липні 1431 року унаслідок збільшення феодальних повинностей і насильницького покатоличення розпочалося селянське повстання у Волзькій землі. Його незабаром придушили королівські війська. Протягом 1481-1434 рр. відбувалися збройні виступи селян у Бакотській землі на Поділлі. У 1457 р. на Буковині діяв повстанський загін під керівництвом Лева.

Великих масштабів набуло заворушення українських і молдавських селян 1490-1492 рр., очолене Мухою. Повсталі здобули Снятии, Коломию, Галич. До них приєдналась і частина дрібної української шляхти, тому чисельність повсталих зросла до 10 тис. Проте через стихійність і погану організацію повстання було приречене на невдачу. Під Рогатином бунтарі зазнали поразки від війська польської шляхти і німецьких найманців. З невеликим загоном Муха відступив до Молдови. У1492 р. недалеко від Галича озброєна шляхта напала на повстанців, схопила Муху й відвезла його до Кракова, де він невдовзі й помер.

У 1514 р. в Угорщині вибухнуло велике повстання під проводом Д'єрдя Дожі, яке підтримали і селяни Закарпаття. У липні 1514 року основні сили повсталих були розгромлені королівськими військами, а Дожу стратили. Усі ці виступи селян свідчили про посилення боротьби проти національного і релігійного гноблення.

Отже, протягом XIV-XVI ст. на українських землях у складі Литви сталися істотні соціально-економічні зміни. Ця територія поступово перетворювалася на провінцію Польсько-Литовської держави.

4.2. Експансія польських феодалів на українські землі

Польські феодали почали наступ на українські землі відразу після монголо-татарської навали. Особливо активізувався цей процес у другій половині XVI - першій чверті XVII ст. Зазнавши поразки у війні Росії з Лівонією (Лівонська війна 1558-1583 рр.), литовські феодали поступилися Польщі в деяких політичних питаннях. Крім того, українська шляхта в Литовській державі прагнула домогтися привілеїв, які мала польська шляхта. Цим скористалася польська влада, котра прагнула приєднати підвладні Литві українські та білоруські землі.

10 січня 1569 року в Любліні було скликано польсько-литовський сейм, на якому підписано угоду про об'єднання Польщі й Литви в державу Річ Посполиту на чолі з виборним королем та спільними сеймом і сенатом. Литва зберігала суд, адміністрацію, військо, скарбницю, офіційну руську мову.

Згідно з унією 1569 р. до складу Польського королівства ("корони") входило сім воєводств: Руське (Галичина) - Львівська, Галицька, Перемишльська, Сяноцька та Холмська землі; Белзьке - Бузький, Городельський, Грабовецький повіти; Волинське - Володимирський, Луцький і Кременецький повіти; Подільське - Кам'янецький, Червоногородський і Летичівський повіти; Брацлавське - Брацлавський і Вінницький повіти; Київське - Київський, Овруцький і Житомирський повіти; Чернігівське (утворене у 1635) - Чернігівський та Новгород-Сіверський повіти.

На території України (крім Галичини) мало чинність не польське право, а обласні привілеї та Литовський статут (звід законів феодальної Литовської держави XVI ст.). Усього було видано три Литовські статути: "Старий" (1529), "Волинський" (1566) та "Новий" (1588), що діяв на території колишніх литовських областей до 1840 р. Перед цим основою права в Литві були "Руська правда" і звичаєве право. Литовські статути сприяли експлуатації та закріпаченню селянства. У такому зводі законів була зацікавлена насамперед середня та дрібна шляхта. Перше видання Литовського статуту, крім підтвердження прав шляхти, наданих попередніми привілеями, та деяких нових доповнень до них, зберігало елементи права часів Київської Русі. Статути 1566 та 1588 р., зумовлені Люблінською унією, не лише узаконили соціально-економічні зміни в Україні, а й стали основою правової системи, що розвинулася в часи козаччини. Статут 1566 р. скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Феодалові навіть дозволялося продавати селянина-втікача без землі. За статутом 1588 р. селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком.

Після укладення унії різко посилився феодальний, національно-культурний, релігійний гніт українського народу. Землі почали роздавати шляхті. Станом на 1629 р. у власності 37 волинських магнатів зосереджувалося 3/4 селянських господарств.

Унаслідок формування фільваркової системи посилилася феодально-кріпосницька експлуатація селянства. Якщо в XV ст. панщину відбували 14 днів на рік, то після введення фільварків у другій половині XVI ст. стали обов'язковими вже два дні на тиждень, а в деяких місцях і три або щодня до полудня. Селяни виконували і додаткові роботи: на оранці, жнивах, косовиці, рубанні дров тощо.

Феодали мали право самі судити селян, вимагали плату за дозвіл на шлюб. У XVI ст. шляхта здобула право на селянські землі. Раніше селянин міг переселитися в інше село у визначений час (після Різдва), внісши викуп, а сейм 1496 р. обмежив це право: впродовж року могла покинути село тільки одна сім'я. З 1505 р. селянам взагалі було заборонено переселятися без дозволу панів. У Галичині й на Волині в 20-ті роки XVII ст. панщина сягала вже чотирьох-п'яти, а на Київщині - двох-трьох днів на тиждень. Згідно з Литовським статутом 1588 р. термін розшуку селянина-втікача збільшувався до 20 років. Зросла натуральна та грошова ренти, поширилася оренда маєтків феодалів шляхтою, купцями, лихварями, які скоротили панщину до 6 днів на тиждень.

Освоювалися окраїни Наддніпрянщини й Побужжя, розширювалися площі оброблюваних земель. Волинь, Галичина, Західне Поділля досягли високого рівня обробітку землі. Тут переважало трипілля. Основним знаряддям був дерев'яний плуг "із залізом" (залізним череслом і лемешем). Вирощували здебільшого жито, а також ячмінь і пшеницю (як правило, на продаж), коноплі, хміль. Займалися селяни також городництвом, садівництвом, бджільництвом, ставковим рибальством, тваринництвом. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець (у підгірських районах), коней (у степових).

У містах розвивалися ремесла. У середині XVI ст. у Львові, наприклад, налічувалося 20 цехів, 500 цеховиків, які займалися 36 ремеслами. За кордон вивозили полотно, вироби з хутра, зброю, ювелірні прикраси, збіжжя, мед, віск, сіль. Підтримувалися зв'язки з Новгородом, Москвою, ганзейськими містами та генуезькими містами-колоніями в Криму. Відомий торговельний шлях із Росії до Константинополя пролягав через українські землі. Завдяки розвиткові ремесел і торгівлі в Наддніпрянщині розбудували старі міста: Канів, Черкаси, Переяслав, Лубни. Населення Львова, Києва, Білої Церкви становило 10- 20 тис. жителів. З'явилися нові міста: Кременчук, Фастів, Миргород, Умань. Найрозвинутіші міста належали державі, решта - феодалам. Так, із 206 міст Київського воєводства 46 були королівськими, 150 підпорядковувалися феодалам; у Брацлавському феодалам належало 111 міст, а державі тільки 6. Магдебурзьке право здобули Львів (1356), Луцьк (1432). Київ (1494).

Отже, навіть за тяжких умов магнатської сваволі соціально-економічне життя не стояло на місці. Українське населення освоїло великі простори Правобережної та Лівобережної України, Наддніпрянщини, заснувало сотні міст і містечок, сіл. Саме на цій території було закладено економічні підвалини майбутньої визвольної війни.

4.3. Берестейська церковна унія і її наслідки для українського народу

Після Люблінської унії 1569 р. на спротив польсько-католицькій експансії посилився суспільно-політичний рух на українських землях. Міцніла православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Костянтин (Василь) Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої, залишалася вірною православ'ю та прагнула ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння. її настрої згодом виражав Богдан Хмельницький, який вважав, що король має бути государем: "щоби карал і стинал шляхту і дуки, князі, щоби вольний був собі: згріши князь - урізати йому шию, згріши козак - тоє ж йому учинити...".