Розділ «3. Феодальна роздрібненість Давньої (Київської) Русі. Галицько-Волинське князівство в XII-XIV ст.»

Успішно воював Роман проти Литви, рішуче відкинув пропозицію Ватикану прийняти католицтво. У 1199 p., скориставшись смертю галицького князя Володимира, Роман оволодів Галичем та об'єднав Галичину з Волинню. 1202 р. він розпочав боротьбу з київським князем Рюриком Ростиславичем і незабаром змусив його постригтися в ченці. Отже, на початку XIII ст. Київ і Придніпров'я опинилися під подвійним впливом: Романа та його союзника - володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича. За однією з польських хронік, Роман "за короткий час так піднявся, що правив майже всіма землями і князями Русі".

Загинув Роман у битві з військами польських князів Лешка Білого та Конрада Мазовецького під Завихостом (у Польщі) 19 червня 1205 року. Після його смерті вдова з двома малолітніми синами Данилом і Васильком втекла з

Галича, а потім - із Володимира-Волинського до родичів чоловіка у Польщу. Данило потрапив до двору угорського короля.

У Галицько-Волинському князівстві тривалий час правили залежні від бояр чернігівські князі Ольговичі, белзький князь Олександр, угорський король та ін.

У 1213 р. бояри офіційно проголосили князем малолітнього Данила Романовича, а насправді галицький престол посідав один із найзаможніших місцевих феодалів, боярин Володислав Кормильчич. Такого в історії Київської Русі ще не було. Це викликало негативну реакцію у панівних колах тогочасного суспільства. Скориставшись цим, польські та угорські феодали під приводом захисту прав Данила та Василька захопили Галичину. Після цього молоді брати стали "збирати докупи" батьківські землі. 1221 р. Данило утвердився на Волині, де його династію підтримував народ. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року князь захопив Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати Галич від мон-голо-татарської навали. Тільки у 1245 р., після вирішальної битви під Ярославом, Данило остаточно повернув собі Галичину, відновивши Галицько-Волинське князівство. Цій нелегкій справі князь віддав 40 років свого життя. Його підтримували городяни, духовенство, селяни в боротьбі з консервативним боярством.

Данило Галицький був талановитим правителем, збудував чимало міст, зокрема і Львів (1256). Успішно воював з польськими, литовськими феодалами, зміцнив західні кордони князівства. У 1238 р. він переміг хрестоносців, що загарбали волинське місто Дорогочин.

Найбільшого клопоту завдали Данилу Галицькому монголо-татари, які у 1241 р. напали на Галичину й Волинь. Долаючи відчайдушний опір русичів, вони захопили Кам'янець, Ізяслав, Луцьк, Володимир, після тривалої облоги знищили Галич. Щоб утримати за собою Галичину, наприкінці 1245 р. Данило був змушений виїхати до Золотої Орди, щоб підтвердити свої повноваження. Для боротьби з Ордою він уклав союз із володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем, прийняв королівську корону від Папи Римського, сподіваючись на допомогу Заходу.

Зовнішня політика князя була спрямована на визволення Русі від кочівників. Він здійснив кілька походів на литовське плем'я ятвягів, які нападали на прикордонні землі Волині, поширив свій вплив на Турово-Пінське князівство. У 1246 р. для утвердження позицій православ'я

Данило призначив митрополитом свого сподвижника - друкаря Кирила. Зміцнював він і відносини князівства з сусідами. У1246 р. Данило одружив свого сина Лева з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією. Король одразу ж відмовився підтримувати Ростислава Михайловича, який претендував на престол Галичини, а Данило звільнив угорських полонених, захоплених під Ярославом. 1247 року Данило налагодив відносини з князями мазовецьким і краківським, а невдовзі уклав мирну угоду з Литвою.

Данило успішно протидіяв експансії Риму на українських землях. Римська курія прагнула, з одного боку, поширити католицизм на Галичину й Волинь, а з іншого - використати могутність князівства в боротьбі проти Золотої Орди. З князем вели переговори посол Папи Римського Інокентія IV Плано Карпіні та архієпископ Альберт. Данило зрозумів їхні справжні наміри і 1248 р. розірвав відносини з Римом. Однак згодом, розраховуючи на підтримку Риму в боротьбі проти монголо-татар, Данило все ж уклав угоду. Але знову розірвав її, переконавшись у нереальності цієї допомоги.

Данило Галицький постійно зміцнював зв'язки з Володимиро-Суздальським і Тверським князівствами. У1250 р. його дочка вийшла заміж за великого князя володимирського Андрія Ярославича. 1252 року у Володимирі-на-Клязьмі великим князем став Олександр Невський, з яким Данило теж підтримував дружні стосунки. Його брат Василько одружився з сестрою Олександра. Метою цих шлюбів було зміцнення союзу проти Золотої Орди.

У 1254 р. галицькі воїни на чолі з Левом Даниловичем пішли походом на м. Бакоту, яким правив монгольський намісник. Похід завершився перемогою, що дало змогу розширити межі Галицько-Волинського князівства. Наступного року вже сам Данило почав великий похід на схід - у Болохівську землю, правляча верхівка якої підтримувала завойовників. Чимало міст було зруйновано, зокрема на Південному Бузі, Случі й Тетерові. Данило збирався піти й на Київ, прагнучи оволодіти всією Київською землею. Але в цей час на Волині з'явилися загони ханського темника (військового командира) Куремси. Під Володимиром і Луцьком Данило розгромив його загони.

Плани Данила стосовно Подніпров'я і Києва порушило й те, що литовський князь Міндовг, з дочкою якого був одружений син Данила Шварно, розірвав військовий союз і виступив проти князя. У війні з Литвою (1255-1256) загинув син Данила Роман, а волості, якими він володів у Білій Русі, було втрачено.

Особливо тяжкі випробування випали на долю Галицько-Волинського князівства, коли його кордони порушило монгольське військо на чолі з Бурундаєм. "Безбожний, лихий, окаянний", як характеризує його літописець, цей досвідчений полководець повів хитру й підступну політику проти Данила і Василька. Він підбурив братів піти походом на Литву, маючи на меті остаточно посварити їх із литовським князем Міндовгом. У 1259 р. численні війська Бурундая захопили Волинь. Данило й Василько мусили підкоритися волі монгольського воєначальника і зруйнувати кілька укріплень Львова, Кременця, Луцька та інших міст.

Помер Данило у 1264 р. в м. Холм, так і не здійснивши багатьох своїх планів. І все-таки він зумів за несприятливого зовнішнього оточення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князівство на велику й міцну державу, яку поважали на Заході і Сході.

Спадкоємці Данила Галицького, зберігаючи політичну цілісність держави, все ж змагалися за верховенство. Галицько-Волинські землі поділили між собою сини Данила: Шварно, Лев і Мстислав. У 1270 р. помер Василько. Владу на Волині успадкував його син Володимир. Він не дуже переймався політикою, а був, за Галицько-Волинським літописом, "великим книжником...". З його смертю у 1289 р., очевидно, увірвався згаданий літопис. Тому виникла прогалина в історії західних князівств з 1289 по 1340 рік. Лише на початку XIV ст. усі Галицько-Волинські землі об'єднав під своєю владою онук Данила Романовича князь Юрій (1301-1308). Люблінську землю йому не вдалося втримати, вона відійшла до Польщі. У "Житії" першого галицько-волинського митрополита Петра, написаному наприкінці XIV ст., зазначалося, що за княжіння Юрія Львовича "була Волинська земля в честі й повазі, повна багатства і слави".

Новий церковно-адміністративний поділ зумовив появу в титулі галицько-волинських князів терміна "Мала Русь". Він не мав ні територіального, ні національного змісту, а був зумовлений уявленням греків про цю область як про корінну землю Давньої Русі.

Сини Юрія Андрій і Лев, які наслідували престол, з 1308 р. підтримували союз із польським князем Владиславом Локетком, просили в ординців допомоги у боротьбі проти литовського князя Гедиміна, який претендував на їхні землі на Волині. Зі смертю Андрія династія Романовичів припинила своє існування. Бояри запросили на галицько-волинський престол мазовецького князя Болеслава Тройденовича, який був одружений із сестрою Андрія і Лева Марією. Той прийняв православ'я та ім'я Юрій, відвоював землі, загарбані поляками, і орієнтувався на Литву.

За час свого правління (1325-1340) Юрій, який мав титул "князь землі Руської, Галицької та Володимирської", не виправдав сподівання бояр, а проводив незалежну зовнішню і внутрішню політику. Він вороже ставився до Польщі, що об'єдналася в одну державу, і навіть намагався здобути собі Люблінщину. Водночас налагодив добрі відносини із Золотою Ордою та Великим князівством Литовським. Свою дочку Юрій видав заміж за Гедимінового сина Любарта й оголосив його своїм спадкоємцем. Така політика підштовхнула Польщу до союзу з Угорщиною, спрямованого проти нього.

Внутрішня політика Юрія була скерована на зміцнення міст і княжої влади, що стало причиною його загибелі внаслідок змови бояр (у 1340 р. його отруїли). Так українська знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя. Саме тоді Західна Україна потрапила під владу сусідніх країн.