Розділ «3. Феодальна роздрібненість Давньої (Київської) Русі. Галицько-Волинське князівство в XII-XIV ст.»

Батиєва навала завдала великих втрат давньоруському народові, уповільнила соціально-економічний, політичний і культурний розвиток держави. Збереження феодальної роздрібненості перешкоджало централізації земель і відродженню державності. Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська землі увійшли до одного із західних володінь Золотої Орди.

3.3. Південно-Західна Русь. Галицько-Волинське князівство в XIІІ-XIV ст.

Серед руських князівств найбільшими були Ростово-Суздальське (сучасна Росія), Полоцько-Мінське (сучасна Білорусь) і Галицько-Волинське князівство (сучасна Україна). Київ став "стольним" містом Київської землі, яка займала територію Середнього Подніпров'я. Найпомітнішими постатями, котрі правили в київських землях у період феодальної роздрібненості, були Ярополк Володимирович (1132-1139), Всеволод Ольгович (1139-1146),

Ізяслав Мстиславич (1146-1154), Ростислав Мстиславич (1158-1167), Святослав Всеволодович (1177-1194). На деякий час вони змогли згуртувати сили земель для захисту від половецької навали, але зупинити процеси поділу було неможливо. На занепад Давньої Русі вплинуло й те, що ослабла міжнародна торгівля, яка поєднувала Азію з Середньою Європою, Чорне море з Балтійським.

Особливу роль у політичному житті відігравало Ростово-Суздальське князівство Юрія Долгорукого.

Юрій Володимирович Долгорукий (між 1096 і 1100- 1157) - князь ростово-суздальський, великий князь київський. Шостий син Володимира Мономаха. По смерті батька (1125) Юрій переніс столицю Ростово-Суздальського князівства до Суздаля. Ставши київським князем, мусив до кінця своїх днів боронити київський стіл від Ростислава смоленського (сина Ізяслава) та від Ізяслава чернігівського. Помер у 1157 р., коли полки цих князів підходили до Києва. Похований у церкві Спаса на Берестові в Києві.

Син Юрія Андрій Боголюбський (1157-1174) продовжував справу батька. Однак бояри, побоюючись зміцнення його впливу, 1174 року вбили Андрія і його брата - київського князя Гліба. Брат загиблих Всеволод (1176-1212), утвердившись у Володимирі, знову поширив свою владу на Київ і Новгород.

У Чернігово-Сіверському князівстві укріпилась династія Ольговичів - нащадків Олега Святославича, онука Ярослава Мудрого. її представник, славнозвісний герой "Слова про Ігорів похід" Ігор Святославич, потрапив у полон до половців після невдалого походу 1185 року.

Постійну виснажливу війну з половцями мусило вести і Переяславське князівство.

У ХІІ-ХІІІ ст. у Південно-Західній Русі утворилися два князівства: Галицьке з центром у Галичі та Волинське з центром у Володимирі. Землі, на яких наприкінці XII ст. виникло об'єднане Галицько-Волинське князівство, лежали в басейнах річок Сяну, Західного Бугу та у верхів'ях Дністра. На південному заході цю територію обмежували Карпати. Західний кордон не був чітко визначений: тут великі пущі межували з Польщею. Північним рубежем були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської землі (у другій половині XII ст.) - річки Нарев та Ясельда. На сході князівство межувало з Турово-Пінською землею та Київським князівством.

Галицько-Волинські землі були родючі. Тут використовували традиційну культуру обробітку ґрунтів. У долинах рік проживало сільське населення, яке займалося рільництвом (сіяли жито, овес, ячмінь і пшеницю), тваринництвом, бджільництвом, мисливством. Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.

У князівстві було багато великих торговельно-ремісничих центрів: Володимир, Кременець, Луцьк, Перемишль, Галич та ін. Гончарство, обробка шкур і хутра, ливарництво досягли тут високого рівня. Розвивалася й торгівля. Торговельним шляхом із Галича в Київ ("Соляним") розвозили сіль по всій Русі. У середині XIV ст. вперше в Україні міста Галицько-Волинського князівства одержали Магдебурзьке право (за назвою німецького міста Магдебурга), яке означало звільнення від влади князя та феодалів і передбачало створення власних органів самоврядування.

Соціальну верхівку утворювали великі землевласники: князі та бояри. Вони жорстоко експлуатували смердів, що спричинило народні повстання 1144, 1230, 1236-1255 років (народний рух болохівців - жителів верхів'їв Случі, Південного Бугу й Тетерева). Смерди тікали від гніту на пониззя, де їх прозвали берладниками, вигінцями, бродниками.

У 1097 р. Галичина стала окремим князівством, яким правили Ростиславичі, онуки Ярослава Мудрого. Василько, Володар і Рюрик перемогли суперників-князів "на Рожні полі" та угорців під Перемишлем у 1G99 р. Ростиславичі багато зробили для внутрішньої організації та оборони князівства, підтримували союзницькі зв'язки з Володимиром Мономахом, водночас обстоюючи незалежність від Києва.

В одне князівство Галичину об'єднав Володимирко (1124-1153), син Володаря, зробивши столицею Галич над Дністром. Його син Ярослав Осмомисл розширив кордони князівства аж до гирла Дністра.

Ярослав Володимирович Осмомисл (?-1187) - галицький князь, син Володимира Володаревича й дочки угорського короля Коломана. У 1150 р. одружився з дочкою Юрія До л гору кого Ольгою. Отримав від батька галицький престол (1152). Мусив вести затяжну війну з київським князем Ізяславом Мстиславичем за порубіжні міста і утримав їх за собою. Вів розважливу внутрішню і зовнішню політику. У1167 р. уклав союз із візантійським імператором Мануїлом. Однак Ярослав залежав від бояр. Перед смертю він заповів галицький престол синові Олегові (від Анастасії), а законному синові Володимиру віддав Перемишль. Помер у Галичі й похований в Успенському соборі.

Здобувши перемогу над Іваном Ростиславичем Берладником, який за допомогою половців хотів повернути собі владу в Галичині, Ярослав уклав союзницькі договори з Угорщиною та Польщею. Як свідчить літопис, "був він князь мудрий, вимовний, богобоязний, поважаний по всіх землях... Він привів землю до квітучого стану..; у всьому сповняв Божий закон і тримав у порядку церковні справи ".

По смерті Ярослава його син Володимир (1187-1199), останній з династії Ростиславичів, змушений був рятуватися в Угорщині від переслідування бояр. Король Андрій обіцяв повернути йому престол, але, прийшовши в Галичину, проголосив її своєю. Угорців пощастило вигнати за допомогою народного опору. Після цього залежність князя від боярства ще більше зросла.

Піднесення Галичини свідчило про зростаюче значення окраїн. її союз із Волинню відкривав ще більші перспективи розбудови Української держави. Багато зробив для цього волинський князь Роман Мстиславич.

Роман Мстиславич (прибл. 1150-1205) - князь новгородський, волинський, галицько-волинський. Син Мстислава Ізяславича. У 1168-1170 pp. княжив у Новгороді Великому, з 1170 до 1199 року - у Володимирі-Волинському, який отримав у спадщину від батька. Особливо уславився успішними походами проти половців у 1197-1198, 1201 і 1204 роках. 1199 року став галицьким князем. У 1202 р. оволодів Києвом, об'єднавши під своєю владою всю Південно-Західну Русь. Був видатним полководцем і мудрим державним діячем. Підтримував мирні відносини з Угорщиною і Польщею. Похований у церкві Богородиці в Галичі.