Розділ «23. Наростання кризових явищ (друга половина 60-х - середина 80-х років)»

У 70-ті роки Радянський Союз висунув ініціативи щодо зміцнення миру. їх підтримала й Україна, яка, зокрема, була одним із співавторів пропозицій з питань роззброєння. У 1971 р. вона підписала Угоду про заборону розміщення зброї масового знищення на дні морів і океанів, у 1974 р. - документ "Визначення агресії" та низку інших. Представники України активно долучилися до проведення Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписання 1975 р. в Гельсінкі Підсумкового акта Наради, в якому було визначено принципи відносин між державами.

Громадськість республіки брала участь у Всесвітньому русі прихильників миру. В Україні регулярно проводили масові кампанії за міжнародну безпеку, за заборону ядерної зброї. Український республіканський комітет захисту миру встановив широкі міжнародні зв'язки з організаціями прихильників миру. Розширилася участь України в русі споріднених міст, який сприяв об'єднанню зусиль спільнот окремих країн у боротьбі за розрядку і соціальний прогрес. Водночас ефективність нашої дипломатії значно послаблювалася непослідовністю політики Кремля. Зокрема, з вини СРСР не було підписано угоди про повну заборону ядерних випробувань, бо він відмовився від взаємного контролю, вважаючи його шпигунством на території СРСР.

Розширювались економічні та культурні зв'язки з країнами-членами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Україна експортувала промислове обладнання, металопрокат, чавун, вугілля, залізну руду, надавала необхідну технічну допомогу у спорудженні сотень народногосподарських об'єктів. Країни РЕВ відправляли в Україну трамваї, тролейбуси, вантажні автомобілі, різноманітне технічне обладнання, вироби хімічної та електротехнічної промисловості, товари народного споживання, сільськогосподарську продукцію тощо. Проте економічне й науково-технічне співробітництво України, як і інших республік СРСР, з країнами - членами РЕВ часто негативно позначалося на вирішенні господарських проблем. Нові економічні проблеми намагалися вирішити за допомогою Комплексної програми соціалістичної економічної інтеграції, довгострокових цільових програм, а також Комплексної програми науково-технічного прогресу. Наприклад, із соціалістичних країн Україна отримувала готову продукцію, а їм постачала енергоносії та сировину за цінами, значно нижчими від світових.

Активнішими були відносини з країнами Східної та Центральної Європи в царині культури. В Україні навчалися тисячі зарубіжних студентів. Відбувався обмін викладачами. Твори українських письменників перекладали в Болгарії, Румунії, Угорщині, НДР та інших країнах. На гастролі туди регулярно виїжджали музичні й театральні колективи.

На жаль, широко пропаговані принципи інтернаціоналізму часом тлумачилися цинічно і злочинно. Прикладом цього є введення військ Організації Варшавського договору в Чехословаччину 1968 р.

Імперська політика центру часто змушувала Україну йти на невиправдані втрати.

Україна в ООН завжди виступали проти політики неоколоніалізму, зокрема, українська делегація рішуче вимагала виведення ізраїльських військ із окупованих у 1967 р. арабських земель; надавала велику допомогу країнам, які визволяли з-під колоніальної залежності. Українські підприємства поставляли свою продукцію в 70 країн світу.

Зусилля української дипломатії були спрямовані на підтримку політики радянського керівництва, яке змагалося за вплив у Африці та країнах Південної Америки зі США. Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа, Лівії радянська сторона постачала переважно різні види озброєння нібито на підтримку їхньої класової боротьби. Внаслідок цього до влади там приходили диктаторські режими, які спиралися на добре озброєну армію, але нічого не могли вдіяти з розваленою економікою. Українську дипломатію з вини центру було втягнуто в кампанію підтримки кривавої війни в Афганістані, І по сьогоднішній день невідома точна кількість загиблих в цій війні як українців, так і представників інших народів СРСР. Офіційні дані недостовірні, неточні. До кінця не з'ясовані мотиви введення радянських військ в Афганістан. Ініціатором введення "обмеженого" контингенту були Л. Брежнєв, А. Громико, Д. Установ, М. Суслов та інші керівники країни.

Отже, Україна не мала змоги здійснювати самостійну міжнародну політику у власних інтересах, оскільки перебувала під диктатом союзних владних структур.