Розділ «23. Наростання кризових явищ (друга половина 60-х - середина 80-х років)»

Деякі досягнення були і в сільськогосподарській науці. Так, колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом В. Ремесла вивів нові сорти пшениці, якими в СРСР засівалося понад 8 млн га. Селекціонери отримали сорти цукрових буряків з одноростковим насінням, що давали врожай на 55 центнерів вищий, ніж інші сорти, а також високоврожайні гібриди сортів кукурудзи, соняшнику тощо.

Владні структури України іноді унеможливлювали обмін результатами досліджень в галузі точних наук, зокрема такі проблеми виникли в Інституту теоретичної фізики АН УРСР. Часто наукові відкриття не доходили до виробників (керівництво АН не спромоглося довести, що місце будівництва Чорнобильської АЕС обрано неправильно, що реактори конструкції академіків А. Александрова і М. Доллежаля недосконалі і небезпечні). Багато років від громадськості приховувалися аварія 24 вересня 1968 року на ядерному реакторі Інституту фізики АН УРСР (викид 40 кюрі радіоактивного йоду перевищив допустиму концентрацію в 400 разів) та одна аварія, яка сталася ще через два роки. Реактор запустили, не збудувавши очисних споруд для високоактивних стічних вод.

Тенденційність, відсутність об'єктивності була притаманна суспільним наукам, надто історичній, які захопилися коментуванням рішень вищих партійних інстанцій і вихвалянням "радянського способу життя". Щоправда, були й учені, які без компромісів із владою досліджували історію: М. Брайчевський (праця "Возз'єднання чи приєднання?"), О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира. Були вчені-подвижники (Є. Пронюк) і серед філософів, хоча загалом ця наука теж обслуговувала існуючий режим.

Суспільні і моральні деформації впливали і на загальний стан літератури й мистецтва. Компартія вимагала, щоб змальовували привабливість "розвинутого соціалістичного суспільства", допомагали системі виправдати процес згортання демократизації та денаціоналізації. Підтримували партію та державу відповідні громадські організації - спілки письменників, композиторів, художників і т. д., від яких діяльність митців залежала і в творчому, і в матеріальному аспектах. Поза спілками практично неможливо було реалізувати свої творчі задуми. Митці були вимушені або йти на компроміс і створювати кон'юнктурні твори, або бути ізольованими від творчого процесу. Проте не всі письменники мирилися з таким становищем. Серед них О. Гончар із його "Собором", у якому автор піддав різкій критиці деякі аспекти суспільного життя. "Собор" влада визнала "ідейнохибним" і "пасквільним".

Почалося цькування письменника. Перший секретар Дніпропетровського обкому О. Ватченко упізнав себе в цьому творі, його підтримав П. Шелест. Ті, хто високо оцінив роман на Дніпропетровщині, були звільнені з роботи. Самого О. Гончара усунуто з посади керівника спілки письменників. Його замінив Ю. Смолич, а потім В. Козаченко, який ретельно виконував вказівки партійних органів.

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918-1996) - український письменник. З 1959 р. - голова Спілки письменників України. Автор трилогії "Прапороносці" (1946-1948) та багатьох оповідань і повістей: "Таврія" (1952), "Перекоп" (1957), "Людина і зброя" (1960), "Тронка" (1963), "Собор" (1967) та ін. Лауреат кількох державних премій і премії ім. Т. Шевченка (1962).

Нищівно критикували романи Р. Іваничука "Мальви", у якому показано український варіант манкуртизму - яничарство, роман І. Білика "Меч Арея". Але й за цих умов талановиті письменники торували шлях до читача: В. Дрозд, Є. Гуцало, П. Загребельний, Р. Федорів, А. Дімаров, І. Чендей та ін. Через звинувачення в "націоналізмі" й "антирадянщині" до читача практично не доходили твори В. Стуса, І. Дзюби, В. Некрасова, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін. Із Спілки письменників України під час чергової чистки було виключено І. Дзюбу, Г. Кочура, М. Лукаша, Б. Чичибабіна, а В. Некрасова ще й вислано за кордон. У таборах опинилися О. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк. Багато років не друкувалися твори Л. Костенко. Тільки через шість років поневірянь по видавництвах вийшов у скороченому варіанті її роман у віршах "Маруся Чурай" (1979). Слід об'єктивно зазначити, що саме звернення Б. Олійника до В. Щербицького і допомога помічника першого секретаря ЦК КП України В. Врублевського посприяли виданню її поезій: вийшли три книги Ліни Костенко.

У 1985 р. помер в одному з мордовських таборів поет В. Стус. Йому посмертно за поетичну збірку "Дорога болю" було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка за 1991 р.

Стус Василь Семенович (1938-1985) - український поет, один з найвідоміших представників руху шістдесятників. Народився в с. Рахнівці Гайсинського р-ну на Вінниччині в сім'ї колгоспників. У 1959 р. закінчив Донецький педінститут. У 60-ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відродження, проти тоталітарної системи, за що в 1972 р. був ув'язнений. З 1979 р. учасник Гельсінського руху, за що в 1980 р. знову засуджений. Перебування в таборі особливо суворого режиму призвело до передчасної смерті поета. Автор поетичних збірок "Зимові дерева", "Веселий цвинтар", "Палімпсести", "Дорога болю", "Передчуття" та ін. Під час другого ув'язнення Стус став номінантом Нобелівської премії. У 1994 р. було видане 4-томне зібрання його творів.

Складні процеси відбувалися і в театральному житті. Кількість театрів за 1965-1985 рр. зросла в УРСР з 61 до 89. Популярною була класика у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальського, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов'яненка та ін. Проте неможливо було ставити п'єси, які викривали вади існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість, викорінювалася українська мова. Так, із семи ТЮГів лише львівський був українським. У 70-80-ті роки процес русифікації театрального і музичного мистецтва досяг апогею. Менше 30 % професійних театрів України були українськими. Театральних закладів, які ставили б спектаклі мовою інших народів України, не було взагалі, хоча в республіці проживали представники 130 національностей. У Києві лише драматичний театр ім. І. Франка був українським, а ще один - із російсько-українським репертуаром. Однак і в часи "застою" з довершеними мистецькими роботами приходили до своїх глядачів Львівський, Одеський, Харківський, Дніпропетровський оперні театри. У 1980-1982 рр., вперше після багатьох років заборони, Державний академічний оперний театр України взяв участь у відомому Вісбаденському фестивалі.

Керівництво України не завжди перешкоджало національно-історичним мистецьким звершенням (особливо після усунення В. Маланчука).

У музичному мистецтві плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш та ін. Але стало помітним і зниження інтересу до національної музики. її традиції намагалися зберегти Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела "Думка", етнографічний ансамбль "Гомін", очолюваний Л. Ященком та інші музичні колективи. Спілка композиторів України налічувала 214 членів і мала відділення у Львові, Харкові, Донецьку та інших містах. Особливо полонило слухачів музичне мистецтво П. Майбороди та композитора В. Івасюка, життя якого обірвалося за нез'ясованих обставин у 1979 р. КДБ переслідував за елементи "буржуазного націоналізму" етнографічний ансамбль "Гомін". У 1971 р. його діяльність було заборонено.

Основною темою образотворчого мистецтва був героїзм народу у війні та в роки відбудови. Це картини Т. Яблонської, Л. Мучника, П. Сулименка, В. Костецького, сповнені ліризму, любові до природи картини С. Григор'єва, О. Шовкуненка, Г. Світличного, В. Кушніра, Г. Глущенка. Історичній тематиці присвятили свої полотна Л. Ходченко, В. Полтавець, М. Кривенко.

Плідно працювали українські скульптори, зокрема монументалісти, які, однак, були змушені тиражувати "образ вождя". У центрі Києва було споруджено черговий монумент із центральною фігурою Леніна, схили Дніпра, увінчані Києво-Печерською лаврою, було спотворено величезним і дорогим монументом "Батьківщини-матері". Одночасно створювались і справжні твори монументального мистецтва: пам'ятники Лесі Українці в Києві й Тарасові Шевченку в Москві та ін.

Чимало творів художників-новаторів було знищено. Така доля спіткала композицію скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачука і В. Мельничевка на Байковій горі в Києві, влада шельмувала художника, скульптора та етнографа І. Гончара, для музею якого досі не знайшлося коштів.

Продовжувала розвиватися кінематографія. На території України діяли три кіностудії: Київська, Одеська, Ялтинська. У1976-1985 рр. кіностудіями України було створено майже 200 художніх фільмів, 126 із них дубльовано українською мовою. Проте наклад фільмокопій українською мовою становив лише 13 % загальної кількості. Щорічний випуск кінокартин досяг 16-20. У 70-ті роки глядачі побачили визначні фільми "В бій ідуть тільки "старики"", "Ати-бати, йшли солдати..." режисера Л. Бикова, "Тривожний місяць вересень" Л. Осики та "Вавилон-XX" І. Миколайчука. На реальних подіях побудовано сюжети кінотворців

"Женці" та "Високий перевал" В. Денисенка. Продовжувалися традиції започаткованого О. Довженком поетичного кіно. З'явилися фільми за сценаріями І. Драча та Ю. Ілленка "Криниця для спраглих", "Вечір напередодні Івана Купала" та ін. Водночас зазнали гонінь С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук. У надзвичайно тяжких умовах працював Л. Биков. Вкрай негативно партноменклатура зустріла фільм "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка. Фільми "Криниця для спраглих", "Вечір напередодні Івана Купала" взагалі не було випущено на екрани. Понад 20 років не виходили на екран "Тіні забутих предків" С. Параджанова.

Отже, загальний стан українського суспільства тих років, зачатки кризи в економіці й політиці перешкоджали розвитку української культури. Хоча загалом, порівняно з попереднім періодом, вона розвивалася стабільніше.

23.6. Міжнародні відносини України

У 60-х - на початку 80-х років міжнародне становище характеризувала протидія двох протилежних сил. Протиборство було інспіроване як урядами західних держав, США, так і СРСР та країнами соціалістичного табору. Україна на міжнародній арені дублювала позицію Москви.