Розділ «23. Наростання кризових явищ (друга половина 60-х - середина 80-х років)»

У Конституції СРСР (1977) і розробленій на її базі Конституції УРСР (1978) було викладено принципи поглиблення соціалістичної демократії шляхом активізації діяльності рад народних депутатів, залучення широких мас населення до управління державою, чого насправді не було із-за командно-адміністративних методів управління, зосередження влади в руках партійного, комсомольського і профспілкового керівництва. Пропагувалася роль партії (і особисто Брежнєва), лави якої невпинно зростали: на початку 60-х років у КП України було 1,2 млн членів партії, а наприкінці 70-х років - 2,7 млн.

Брежнєв Леонід Ілліч (1906-1982) - державний та партійний діяч. Народився на Катеринославщині в сім'ї службовця. У 1935 р. закінчив Дніпродзержинський металургійний інститут. У 1938 р. став завідувачем відділу, у лютому 1939 р. - секретарем Дніпропетровського обкому партії. Протягом 1941 -1945 рр. - на політичній роботі в діючій армії. У 1946 р. - перший секретар Запорізького, у 1947 р. - Дніпропетровського обкомів партії. З 1950 р. - перший секретар ЦК КП Молдавії. У 1952 р. став секретарем ЦК і кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. Протягом трьох років він був начальником Головного політуправління Радянської армії та секретарем ЦК КП Казахстану. За підтримки М. Хрущова після XX з'їзду знову обійняв посаду секретаря ЦК і члена Президії ЦК КПРС. У жовтні 1964 р. став Генеральним секретарем ЦК КПРС, пізніше - головою Президії Верховної Ради СРСР.

Ради вважалися вищими органами державної влади і місцевого самоврядування, але їхній вплив на роботу партійних структур був мінімальним. Безперечну роль КПРС у житті країни було узаконено в Конституції СРСР (7 жовтня 1977 року) та в Конституції УРСР (20 квітня 1978 року). Згідно з нею Компартія була "керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром політичної системи"і визначала генеральну перспективу розвитку суспільства у його боротьбі за перемогу комунізму. Першим секретарем ЦК КПУ був П. Шелест.

Шелест Петро Юхимович (1908-1996) - партійний і державний діяч. Народився на Харківщині. По закінченні Маріупольського металургійного інституту (1935) працював на заводах Маріуполя і Харкова. Протягом 1948-1954 рр. - директор заводів у Ленінграді та Києві. З 1954 р. - на партійній роботі. У 1963-1972 рр. - перший секретар ЦК КП України. 1972 р. був усунутий із своєї посади і переведений до Москви одним із заступників голови Ради Міністрів СРСР, а невдовзі відправлений на пенсію.

Шелест неодноразово виявляв твердість в обстоюванні інтересів України, повноваження якої значно звузилися після ліквідації 1965 р. раднаргоспів і переходу до галузевого принципу управління промисловістю. Чітку позицію займав він і щодо спрямування інвестицій в економіку республіки, розвитку соціально-культурної сфери. Це викликало невдоволення Шелестом у Москві, і на травневому пленумі ЦК КП України 1972 р. його усунули з посади першого секретаря ЦК у зв'язку з переведенням нібито на вищу "союзну" посаду. У колах партійних керівників поширювалася інформація, що головною причиною такого переміщення було економічне "місництво" і потурання націоналізмові. Керівником республіканської парторганізації на тому ж пленумі був обраний В. Щербицький, який разом із Брежнєвим належав до так званого дніпропетровського ядра. Його зорієнтованість на Москву спричинила нову хвилю боротьби з інакомислячими, "українським буржуазним націоналізмом", сіонізмом, який почав набирати силу. Протистояти цим процесам В. Щербицький не міг, оскільки ідеологію безпосередньо контролював М. Суслов і його ставленик в Україні В. Маланчук. Проте В. Щербицький домігся усунення Маланчука і врятував від переслідувань багатьох відомих діячів інтелігенції. За часів його керівництва Україною, попри всі упущення, рівень життя людей значно зріс: поліпшилося продовольче забезпечення, медичне обслуговування, на якісно новий рівень піднялися освіта, наука і культура.

Щербицький Володимир Васильович (1918-1990) - партійний та державний діяч. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. З 1948 р. на партійній роботі на Дніпропетровщині. Протягом 1961-1963 рр. і 1965-1972 рр. - Голова Ради Міністрів УРСР. З 1972 р. по 1989 рік -- перший секретар ЦК КПУ, з 1971 - член Політбюро ЦК КПРС.

Продовжувалася русифікація українського народу. Переслідувалася церква: закривалися храми, обмежувалися права віруючих і релігійних громад.

У 1972 р. було проведено масові арешти української інтелігенції, які ініціювала підготовлена відділом науки ЦК КПУ стаття-рецензія в № 4 журналу "Комуніст України" за 1973 р. "Про серйозні недоліки і помилки однієї книги", в якій розгромній, але малоаргументованій критиці було піддано книгу П. Шелеста "Україно наша Радянська", виданій 1970 р. Автора звинуватили в тому, що вів "ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ", ігнорує роль Росії в нашій історії, не дає належної оцінки возз'єднанню України з Росією та ін. У рецензії наголошувалося, що Шелест не вказав у книзі на те, що не всі митці вірно відображали революційні події, не всі стали на бік комуністичної партії. Оминаючи такі проблеми, Шелест, мовляв, применшує виховну і спрямовуючу роль Комуністичної партії. Розкритиковані були твори Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика, для яких "характерна ідеалізація патріархальщини" та ін.; заарештовані брати М. та Б. Горині, О. Заливаха, С. Караванський, М. Масютко та інші правозахисники, які намагалися боротися проти порушень прав людини. Мужньо виступали проти тоталітаризму В. Стус, генерал П . Григоренко та ін.

Григоренко Петро Григорович (1907-1987) - правозахисний діяч. Родом з України. Генерал-майор Радянської армії, який не тільки виступав з критикою недоліків радянської влади, а й ставав на захист багатьох правозахисників. За свої погляди позбавлений генеральського звання, двічі насильно відправлений до спец псих лі карні. У 1977 р. його запросив уряд США, а через три місяці влада позбавила радянського громадянства. Похований на українському кладовищі біля Нью-Йорка.

Випускник Київського університету, журналіст В. Чорновій уже в 60-х роках розпочав діяльність в українському правозахисному русі, опублікував на Заході кілька творів, за які був заарештований і відправлений на заслання.

Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937-1999) - активний діяч українського правозахисного руху, співзасновник Української гельсінської спілки, народний депутат України, голова Львівської обласної ради, керівник Народного руху України. 31987 р. він став одним із секретарів Української гельсінської спілки, керував найбільш масовою тоді організацією - Народним рухом України. Загинув у 1999 р. за не до кінця з'ясованих обставин.

Посилювався ідеологічний наступ на весь народ. У національних відносинах пропагувалося "злиття націй".

Отже, у 60-х - першій половині 80-х років суспільно-політичне життя України розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку, наступ партапарату, його ідеології, з іншого - зростання національної самосвідомості. Ці процеси відбувалися на тлі наростання кризових явищ у народному господарстві, подальшого розшарування суспільства, що в майбутньому призвело до погіршення соціально-економічного, духовного самопочуття суспільства.

23.5. Проблеми розвитку культури і науки

У 60-80-ті роки розвиток культурного життя в Україні теж мав суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість учителів, водночас внаслідок зниження приросту населення зменшувалася кількість дітей шкільного віку. З 1965 по 1980 рік чисельність учнів загальноосвітньої школи зменшилася з 7,4 млн до 6,6 млн. Дедалі менше ставало шкіл з українською мовою навчання. У деяких великих містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. З 1964/1965 навчального року у старших класах на російську літературу почали відводити 300, а на українську - 175 годин. (До того було відповідно по 345 годин.) Цим влада стимулювала русифікацію української школи. Давався взнаки догматизм педагогічної науки. І все ж вчителі-новатори В. Сухомлинський, М. Щетинін, В. Шаталов та інші вдосконалювали навчальну методику.

У 1972 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову "Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та дальший розвиток загальноосвітньої школи". Цей документ, а також прийняті 1973 р. "Основи законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту" передбачали забезпечення середньою освітою кожного громадянина України. Така норма була закріплена і в Конституції УРСР 1978 р. З упровадженням обов'язкової середньої освіти поширювалися вечірня та заочна форми навчання. У профтехучилищах відкривалися спеціальні групи для набуття учнями середньої освіти. Було організоване навчання у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах, якими наприкінці 70-х років було охоплено майже 2 млн учнів. Але кількість загальноосвітніх шкіл зменшувалася. У 1980 р. в Україні їх стало 20 935, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р.

Характерною ознакою залишалася русифікація освіти, яка стала масовою після 1978 р., коли вище партійне керівництво дало вказівку Міністерству освіти УРСР видати директиву під назвою: "Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки". Зникли українські школи в Криму, де третину населення становили українці. Усього за 1960-1980 рр. число україномовних шкіл у республіці зменшилося на 8,7 тис. Цей процес прискорився після прийняття у травні 1983 року ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР постанови "Про додаткові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік". Українська мова витіснялася з вищих навчальних закладів, театрів, державних і партійних організацій і установ, з газет і журналів. Якщо в 60-ті роки понад 60 % видань було українською мовою, то в липні 1990 р. - менше 20 %.

Протягом 1965-1985 рр. зросла кількість фахівців із вищою освітою - з 0,9 млн до 2,7 млн. Вищі навчальні заклади було зорієнтовано на механічне збільшення чисельності підготовлених кадрів із вищою освітою. Основою навчально-виховного процесу у вищій школі залишалося "формування марксистсько-ленінського світогляду". Однак майже три чверті працюючого населення республіки мало вищу і середню, повну та неповну освіту. Кожен третій житель України навчався в якому-небудь навчальному закладі.

Центром наукових досліджень України, як і раніше, була Академія наук УРСР. У першій половині 80-х років у її установах працювало понад 70 тис. фахівців. В Інституті теоретичної фізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М. Боголюбовим. Розвиток кібернетики в ці роки нероздільно пов'язаний з ім'ям В. Глушкова. Значних успіхів домоглися очолювані І. Францевичем науковці

Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР. Колектив цього інституту став лідером у галузі порошкової металургії. У 1969 р. в умовах космосу на кораблі "Союз-6" учені Інституту електрозварювання вперше здійснили зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі.