Розділ «20. Україна в роки німецько-радянської війни (1941-1945)»

Українське образотворче мистецтво в роки війни було представлене такими художниками, скульпторами, як С. Бондар, Б. Бланк, М. Лизогуб, Л. Худяк, А. Петрицький та ін.

Долучилася до опору окупантам і українська кінематографія (О. Довженко: "Битва за нашу Радянську Україну", "Україна в огні" та ін.). Фільм "Райдуга" за повістю В. Василевської з блискучим виконанням головної ролі Н. Ужвій був поставлений при допомозі туркменських кінематографістів.

Донедавна замовчувалася діяльність української інтелігенції, що опинилася на окупованій території, та діяльність церкви, яка дуже багато зробила для допомоги населенню, в'язням концтаборів, партизанам і підпільникам, духовно об'єднала населення окупованих земель у боротьбі з гітлерівськими загарбниками.

Тільки в Києві наприкінці 1942 р. перебувало 1139 учених: історики Н. Полонська-Василенко, К. Штепа, філологи М. Грунський, П. Горецький, В. Маслов, економісти М. Величківський та Г. Кривченко. У Львові працювали академіки УАН, філологи М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат, професор, історик І. Крип'якевич та ін. Більшість їх займалася науковою роботою.

Працювали заклади освіти. Тільки у Дніпропетровську і області до кінця 1941 р. було відкрито 1388 шкіл, де навчалося 307 тис. учнів. У Києві в 1942 р. працювало 57 шкіл (13 851 учень). У Галичині діяли ремісничі, промислові, торговельні, сільськогосподарські школи, 12 українських гімназій. 1942 р. у Львові почали працювати п'ять вузів. У Києві функціонували університет, медінститут, театральний інститут та деякі інші вузи. У медінституті до кінця 1941 р. було майже 600 студентів, а в серпні 1942 р. - вже 1376, восени - 2504. Інститут нараховував 25 професорів, 42 доценти та 80 асистентів. У Дніпропетровському університеті 38 фахівців працювали над написанням українських підручників. Відкрилася Академія музичного та драматичного мистецтва. Працювали Академія наук і 23 наукових інститути. У лютому 1942 року відкрився Одеський університет. Тисячі публікацій видало "Українське видавництво" у Львові.

Під час окупації в Києві перебувало багато відомих діячів української культури: С. Тобілевич, М. Малиш-Федорець, П. Коваленко, І. Кавалерідзе, І. Сагатовський, Г. Ярошевич-Манько, П. Білокінь, М. Тінський, Т. та І. Садовські, І. Ненюк, Д. Нарбут, Ф. Кричевський та ін. Діяло 28 концертно-естрадних груп. Працювали театри. У Полтавському театрі ім. М. Гоголя працював відомий співак Б. Гмиря, засуджений до страти вироком військового трибуналу в Кам'янці-Подільському у 1944 р. Тільки втручання Й. Сталіна і М. Хрущова врятувало йому життя.

У період окупації в Україні виходило 150 газет і журналів, працювало 15 радіостанцій. У Галичині діяли Богословська академія і Богословське наукове товариство, Об'єднання праці українських журналістів, Спілка українських музикантів та інші товариства.

Українській радянській культурі часів війни були притаманні поверхове, тенденційне зображення реалій життя згідно з канонами "соціалістичного реалізму", улесливість щодо "батька народів", псевдогероїзація кривавих буднів фронту.

Однак робітники, селяни та інтелігенція України ціною свого здоров'я і сил, незважаючи на прояви тоталітаризму, репресії, справді зробили все можливе, щоб працею в тилу наблизити перемогу. Значним внеском у боротьбу проти окупантів була праця в'язнів сталінських таборів.

20.5. Визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників

Ціною перемоги Червоної Армії під Сталінградом були 2 млн життів воїнів і мирного населення міста. Контрнаступ на широкому відрізку радянсько-німецького фронту дав змогу розпочати визволення території України від фашистської окупації. 18 грудня 1942 року війська 1-ї Гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнецова визволили перший населений пункт української території - с Півнівку Міловського району Луганської області. За цей населений пункт віддали життя 1066 воїнів.

На початку 1943 р. Червона Армія розгорнула широкий наступ на фронті завдовжки 1600 км. Почалися бої на території України. Першим визволеним обласним центром був Луганськ. Наприкінці лютого жорстокі бої точилися за Донбас. Але, скориставшись відсутністю другого фронту, фашисти знову перекинули із заходу свіжі сили і, зосередивши на вузькій ділянці 25 дивізій, перейшли у контрнаступ.

У березні 1943 року бойові дії розгорнулися в районі Харкова. Німці створили дві танкові групи поблизу Краснограда і Красноармійська. 19 лютого сім танкових і моторизованих дивізій завдали зустрічних ударів у фланги й тил 6-ї армії та групи військ під командуванням М. Понова, змусивши їх відступити на південь від Харкова на Барвінкове, а потім і за Північний Донець. 16 березня Харків було залишено. Попри серйозну поразку під Харковом, радянські війська за час зимового наступу просунулися на окремих ділянках фронту на 600-700 км.

Лютнево-березневі бої 1943 р. в Україні засвідчили високу боєздатність противника. Весною 1943 р. стало відомо, що гітлерівське керівництво, готуючись до наступу, зосередило у напрямку Курська 900 тис. солдатів і офіцерів, майже 10 тис. гармат, до 2700 танків і 2 тис. літаків. Радянське командування вперше за війну організувало стратегічну оборону, і 5 липня німецьким військам було дано належну відсіч. Особливо гарячі бої точилися під Прохоровкою, де в зустрічному бою взяло участь до 1500 танків з обох боків. Наша армія зазнала великих втрат. При цьому німці втратили всього 5 танків "Тигр", а радянські війська понад 900. Безповоротні втрати радянських військ становлять понад 500 тис осіб, понад 6000 танків і САУ, приблизно 2000 літаків. Німецькі війська втратили 245 тис. осіб, кілька сотень танків і понад 900 літаків. Отже, і в 1943 р. радянські полководці добивалися перемоги ціною великих людських жертв. Виснаживши ворога у битві під Курськом, радянські частини прорвали фронт і перейшли в наступ. 5 серпня оволоділи Орлом, Бєлгородом, а 23 серпня визволили і Харків. Серед 189 воїнів, удостоєних звання Героя Радянського Союзу за битву на Курській дузі, було 30 українців.

На початку вересня 1943 року війська Південно-Західного фронту під командуванням Р. Малиновського визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту під командуванням Ф. Толбухіна взяли Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Оволодівши Сумами, війська Воронезького фронту під командуванням М. Ватутіна вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького. Почалася кровопролитна битва за Дніпро. 6 листопада 1943 року Київ було визволено. За героїзм у цій битві 2438 воїнам було присвоєно звання Героя Радянською Союзу, серед них - 483 українці.

І в цій битві через помилки командування полягли сотні тисяч бійців. Тільки в районі Букринського плацдарму загинуло понад 250 тис. воїнів. Солдати форсували Дніпро на порожніх бочках, плащ-наметах, напханих соломою, колодах тощо, гинучи тисячами. Очевидець цього форсування письменник В. Астаф'єв свідчив: "Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять". Командувач Центрального фронту К. Рокоссовський пропонував наступати на Київ із тих плацдармів, які були захоплені його військами ще у вересні 1943 року в районі с. Нові Петрівці, Лютежа, Вишгорода. Але Ватутін і Жуков переконали Сталіна, що наступ з Букрина доцільніший, що спричинило великі втрати.

За свідченням Героя Радянського Союзу, відомого партизанського командира П. Брайка, "наше командування, знову ж таки по дурості, поклало за Київ півміліона чоловік... До 1 жовтня 1943 р. ми, ковпаківці, повернулися із Карпат в українське Полісся. І там в цей час на правому березі Дніпра, на північний захід від Києва, майже не було німецьких військ. 60-тисячна партизанська армія була бездіяльною. Вона могла б без особливих зусиль забезпечити безперешкодну переправу через Дніпро одразу кількох армій, які могли взяти столицю України раптовим ударом із заходу, з мінімальними втратами. ІК. К. Рокоссовський був правий, пропонуючи такий варіант". За останніми даними, в боях за Київ офіційні втрати радянських військ досягли 417 тис. осіб, а за іншими даними - майже 1 млн.

Особливо великі втрати були серед тих, кого мобілізували польові військкомати (приблизно 300 тис. осіб, переважно молодь). За свідченням Ю. Коваленка - учасника взяття в полон генерал-фельдмаршала Паулюса (1942), офіцера з особливих доручень командувача Першого Українського фронту, генерала армії М. Ватутіна (1943), під час обговорення питання форсування Дніпра і визволення Києва Г. Жуков так відреагував на слова про необхідність озброєння й обмундирування новобранців: "В чому прийшли, в тому і воювати будуть. Всі вони зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше до Сибіру після війни засилати доведеться". Унаслідок цього сотні тисяч юнаків стали жертвами його жорстокості.

1944 р. був початком третього, завершального, періоду війни, який тривав до травня 1945 року. У лютому 1944 року війська 1-го і 2-го Українських фронтів оточили в районі Корсуня-Шевченківського 10 дивізій та бригаду німців. У березні ворога було розгромлено; 55 тис. вбито і поранено, 18 тис. узято в полон. З 11 до 19 березня війська 1-го і 2-го Українських фронтів продовжували бої, намагаючись оточити 1-шу німецьку танкову армію. Німецьке командування на рубежі Тернопіль - Волочиськ - Проскурів силами дев'яти танкових і шести піхотних дивізій завдало контрудару великої сили. І лише термінові заходи та численне поповнення врятували ситуацію.

У липні Радянська Армія розгромила вороже угруповання під Бродами. 8 січня 1944 року було визволено Кіровоград, Луцьк, а потім Рівне (2 лютого), Херсон (13 березня), Вінницю й Миколаїв (20 і 28 березня), Одесу (10 квітня), Тернопіль (15 квітня), Севастополь (9 травня), Львів, Станіслав (27 липня), Дрогобич (6 серпня), Ужгород (27 жовтня).