Розділ «20. Україна в роки німецько-радянської війни (1941-1945)»

Петров Іван Юхимович (1896-1958) - радянський воєначальник, генерал армії (1944), Герой Радянського Союзу (1945). Учасник громадянської війни. У роки німецько-радянської війни командував арміями, які обороняли Одесу і Севастополь, потім арміями і Північно-Кавказьким, 2-м Білоруським і 4-м Українським фронтами. Брав участь у боях за визволення Західної і Закарпатської України.

Героїчна оборона Севастополя тривала 250 днів і ночей і скувала значні сили фашистів. Наприкінці червня 1942 року німецькі армії розгорнули наступ на сталінградському і кавказькому напрямках та завдали тяжких ударів військам Південно-Західного і Південного фронтів. 22 липня 1942 року вся територія України була окупована.

Перший період війни тривав до 18 листопада 1942 року, коли загалом завершилася підготовка до контрнаступу під Сталінградом.

Таким трагічним був початок війни. Вина за це лежить на керівництві країною і комуністичній партії, які не змогли на належному рівні підготувати країну до оборони. Розплачуватися за це довелось народам СРСР і передусім українському народу.

20.2. Німецько-фашистський окупаційний режим

Тимчасово окуповану територію України було розділено: Північну Буковину, Ізмаїльщину та землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі Гітлер віддав фашистській Румунії; західні області УРСР було включено в німецьке генерал-губернаторство, до якого належала і частина польських земель. Було створено рейхскомісаріат "Україна", який управляв територіями України від Чернігівської до Луганської областей. Він підпорядковувався німецькому командуванню. Очолював рейхскомісаріат Е. Кох. На окупованій території загарбники створили міські управи на чолі з бургомістрами, волосні управи на чолі з волосними старшинами, у селах призначалися старости. В усіх містах і центрах комунікацій діяли військово-польові суди, комендатури, гестапо, каральні загони.

Тільки під командуванням генерала Шеєра, начальника охоронної поліції й жандармерії Київської та Полтавської областей, перебувало по Києву і області понад 6000 осіб. За його свідченнями всі, хто "з'являвся на вулицях після настання темноти, розстрілювались... Поліцейські тільки по місту Києву кожної ночі розстрілювали 8-10 чоловік". Кривавий окупаційний режим був зорієнтований на винищення українців. З перших днів загарбники запровадили систему заручників. Територію України вкрила мережа таборів смерті (230). Майже по 200 тис. осіб знищили гітлерівці в Янівському, Станіславському, Львівському, Рівненському, Проскурівському і Славутському, майже по 100 тис. - у Кам'янець-Подільському, Житомирському, Чернігівському, Богданівському, Кіровоградському, Хорольському, Кременчуцькому таборах. Тільки на околиці Житомира - Богунії було замучено 67 160 військовополонених. У Миколаєві в двох таборах - "Шталаг № 364" та "Дулаг № 162" - знищено 30 тис. осіб. У Дарницьких таборах загинуло понад 130 тис. осіб, більше 100 тис. - у Сиренькому таборі. Десятки тисяч жертв знайшли смерть у таборі на вулиці Керосинній у Києві. Злочином стало винищення цивільного населення в Бабиному Яру на околиці Києва, де тільки в перші п'ять днів (з 29 вересня 1941 року) окупанти розстріляли понад 100 тис. мирних жителів (переважно євреїв). Усього там за роки окупації загинуло понад 220 тис. людей різних національностей (серед них 10 тис. циган), а також військовополонених. За архівними даними, недалеко від місця розстрілів був протитанковий рів, ущерть заповнений тілами вбитих командирів Червоної Армії. Як свідчив один з очевидців В. Давидов, це "можна було бачити за знаками розпізнавання - шпалами. В цій ямі було приблизно 20 000 трупів". Під Харковом у Дробицькому яру було знищено до 30 тис. осіб, переважно євреїв. Усього в Україні загинуло майже 1,3 млн євреїв, мільйони українців, росіян, білорусів.

Страшною була доля військовополонених. Фактично ніяких даних немає про майже 665 тис. солдатів і офіцерів частин Південно-Західного фронту. Відомо лише те, що 277 тис. українців німці відпустили на прохання родичів, а решта загинула в німецьких концтаборах. Вони б загинули ще в перші місяці війни, якби їм не допомагали представники православної церкви, зокрема Автономної Православної Церкви. Як відомо, всі релігійні конфесії на окупованих землях відновили свою діяльність. Лише в Кривому Розі церковний комітет допомоги полоненим зібрав за два роки 157 т хліба, 69 т борошна, 22 т крупи, 37 т овочів, 1130 кг м'яса та інших продуктів. Православні релігійні громади допомагали полоненим, партизанам та підпільникам і в інших містах окупованої України. Однак врятувати всіх вони не могли. Загалом із 6,2 млн радянських військовополонених до 1 травня 1944 року було знищено різними способами майже 3,3 млн.

Надзвичайно важкою була доля остарбайтерів - людей, силоміць вивезених на каторжні роботи до Німеччини. З України їх було вивезено понад 3 млн. Так, у Києві, наприклад, кожному району окупаційна влада встановила мінімальну щоденну норму відправки робочої сили до Німеччини. Богданівська райуправа мусила щодня відправляти на каторгу 53 особи, Володимирська - 45, Залізнична - 50, Подільська - 70, Печерська - 53 і т. д. Усього з Києва щодня на роботу до Німеччини відправляли понад 500 осіб, переважно молодого віку. Працювали остарбайтери по 14-15 годин на добу. У таборі для українців у місті Галле на їжу собаці відпускалося 20 марок, а українцям - 22,5 марки. Купували в рейху робітника з інших окупованих територій за таку ціну, яку платили за пальто, а робітниця-жінка коштувала стільки, скільки дешеві черевики. Маловідомою сторінкою трагедії остарбайтерів е те, що коли Червона Армія вступила на територію Німеччини, то їх, особливо молодих дівчат, примушували іти пішки в Україну, били, знущались. Із шести областей У країни додому не повернулась третина остарбайтерів.

До війни на зайнятій ворогом території проживало 88 млн осіб. Після війни населення скоротилося до 55 млн Частину населення (10 млн) було евакуйовано в тил, якусь кількість мобілізовано до Червоної Армії, тисячі були знищені або загинули від голоду та хвороб. Лише з України понад 3 млн осіб окупанти силоміць вивезли до Німеччини. Всього Україна втратила понад 15 млн жителів.

Окупанти намагалися прищепити українському народові дух покірності, посіяти національну ворожнечу. Лише у ніч на 4 липня 1941 року були знищені визначні представники української та світової інтелігенції: письмеивик, професор Т. Бон-Желенський, ректор Львівського університету, професор медицини В. Серадський, доктор юридичних наук Р. Лонгшамю де Вер'е з трьома синами, професори Т. Островський та Я. Грек, почесний член багатьох академій світу К. Бартель, львівська письменниця Г. Гурська, критик О. Ортвин, етнограф А. Фішер та багато інших діячів літератури й мистецтва, науки і вищої школи. Усього було розстріляно 70 вчених із світовим ім'ям.

Однак окупаційний режим не зламав прагнення українського народу боротися за своє визволення.

20.3. Народна боротьба на окупованих землях. Дії ОУН-УПА

З перших днів війни розгорнулася народна боротьба проти окупантів. У тилу розпочали бойові дії партизанські загони, очолювані на Сумщині С. Ковпаком, С. Руднєвим, на Чернігівщині - О. Федоровим.

Ковпак Сидір Артемович (1884-1967) - державний і громадський діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У роки німецько-радянської війни один із перших організаторів партизанського руху в Україні, командир з'єднання, яке здійснило глибокий рейд із Брянських лісів на Правобережну Україну.

У західних областях України збройну боротьбу розпочали загони й групи М. Конищука, Ю. Собесяка, П. Самчука, П. Кундіуса та ін. На діяльності перших партизанських загонів негативно позначилася передвоєнна політика щодо майбутнього партизанського руху. Вважалося, що оскільки війна мала вестися на "чужій території" та "малою кров'ю", то й підготовка партизанських кадрів, баз не потрібна. Спеціальні курси, які готували партизанів, було розігнано. Лише в Білорусії встигли створити підземні склади зброї та спорядження для 60 тис. майбутніх партизанів. Аналогічні бази в Україні було ліквідовано. За свідченнями полковника І. Старинова, який займався проблемами підготовки партизанського руху, "органи НКВС організували справжню облаву на тих, хто проходив підготовку... протягом року виловили і розстріляли майже всіх".

На початку війни на окуповану територію України було перекинуто майже 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. Але на червень 1942 року Український штаб партизанського руху мав дані про діяльність лише 22 загонів. У липні 1942 року 4-те управління НКВС України стверджувало, що воно підтримує радіозв'язок із 22 загонами і групами, а з 88 формуваннями налагоджено тимчасовий зв'язок з допомогою кур'єрів. До літа 1942 року продовжували діяти лише 10 % створеного підпілля (до 2 тис. осіб). Зуміли вижити і продовжити боротьбу з ворогом найстійкіші і найдосвідченіші. Так, на Київщині важливу роль відігравали організації підпілля, очолювані І. Сергієнком, секретарем Розважівського підпільного райкому партії, та професором Київського медичного інституту П. Буйком, які загинули від рук фашистів. Відважно боролися підпільники "Партизанської іскри" у с. Кримки на Миколаївщині на чолі з С. Матьокіним, учасники Іванків-ської підпільної організації (Київщина), яких очолювала К. Теренюк, підпільники Київського медінституту під керівництвом З. Почтар, які забезпечували партизан медикаментами, народний месник з Чернігівщини І. Дяченко, Ф. Лещенко, який, незважаючи на молодий вік, зумів об'єднати підпільні групи в деяких селах Поліського району на Київщині, що підтримували зв'язок із київським підпіллям і завдали ворогу значних втрат, та багатьох інших. Партизани і підпільники зазнали великих втрат через зрадників: секретаря Ленінського райкому КП(б)У Романченка, секретаря Київського обкому і міськкому комсомолу Кучеренка, зв'язкової підпільного міськкому партії Аристархової та ін. Майже 30 тис. загинули, потрапили в табори смерті або змушені були відмовитися від боротьби.

Втрати пояснюються і тим, що Сталін не дозволяв централізованого забезпечення партизан, мотивуючи це тим, що воно заохочуватиме "безтурботність у загонах". Зокрема, війська отримали 31 тис. тонн вибухівки, а партизани - лише 1,5 тис. тонн. На знищення одного танка ворога війська витрачали понад тисячу мін, а партизани-підривники на підрив одного ворожого ешелону - не більше 4 мін. Крім того, українські партизани отримали значно менше озброєння, ніж білоруські. їм Центральний штаб партизанського руху з червня 1942 по лютий 1944 року доставив майже 55 тис. гвинтівок і автоматів, 1089 протитанкових рушниць, 996 мінометів, майже 100 тонн вибухівки, 229 тис. мін, а партизанам України лише 22 тис. одиниць стрілецької зброї. 1 міномет припадав на 500 партизан, гармата - на 5 тис. Необдуманим був заклик Сталіна підпалювати ліси - головне укриття партизан, і спрямовувати їх загони на прямі сутички з німецькими частинами. Саме у відкритих боях партизани зазнали найтяжчих утрат (95 %). На 1 травня 1942 року з тих загонів і груп, що були на обліку, діяло тільки 200 (12 тис. бійців), хоча М. Хрущов інформував Москву про 716 загонів (24 960 учасників), 605 винищувальних груп (1880 бійців) і 493 розвідувально-диверсійні групи.

У 1943 р. утворилося велике Київське партизанське з'єднання ім. М. Хрущова під командуванням І. Хитриченка. На жовтень 1943 року в цьому з'єднанні діяло 2602 бійці. Особливо значну роль відіграло це з'єднання під час боїв за Київ, коли забезпечило переправу воїнів Червоної Армії через р. Прип'ять. За період своєї діяльності бійці Київського з'єднання, серед яких особливо відзначилися В. Рябчук, О. Овдієнко, М. Задоя та інші, під керівництвом І. Хитриченка знищили 5166 солдатів і 67 офіцерів ворога. Пустили під укіс 52 ешелони з живою силою і технікою, підірвали 27 залізничних і 70 шосейних мостів. Наприкінці війни за відмову писати донос на С. Ковпака І. Хитриченка за наказом Л. Берії було засуджено на 10 років таборів, і надалі про з'єднання історики не згадували. І тільки нині завдяки його сподвижникам, ветеранам війни В. Рябчук у, О. Овдієнку, Ф. Лещенку та іншим, а також його дочці Л. Болілі-Хитриченко, яка створила музей в Київській середній школі № 13, громадськість дізналася правду про цього героя невидимого фронту. Нині ветерани з'єднання - учасники Київського міського і обласного клубу "Пошук" на чолі з В. Рябчуком, Ф. Лещенком - знайшли останки понад 30 тис. воїнів.

На початку лютого 1943 року після завершення Сталінградської битви, яка започаткувала корінний перелом у Другій світовій війні, партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова вирушило із Сумської області у великий рейд. За 65 днів воно провело чимало бойових операцій, пройшло територією Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило свій рейд у Білорусії. У першій половині березня у рейд на Правобережжя вирушило Чернігівське з'єднання О. Федорова. Певних успіхів досягло й з'єднання С. Ковпака, зокрема у Карпатському рейді. Але через погану організацію він супроводжувався великими втратами і не досяг мети. Під час цієї операції за нез'ясованих обставин загинув комісар з'єднання генерал С. Руднєв. Відомий партизанський командир, Герой Радянського Союзу П. Вершигора стверджував, нібито Рудневу не могли простити того, що він усім своїм життям спростував безглузді звинувачення, висунуті проти нього у 1938 р. Влада боялася, що він викриє злочини беріївців, і тому вирішила "прибрати" його. За словами П. Вершигори, зробити це доручили радистці. Про це знали і Ковпак, і секретар ЦК Д. Коротченко. Сам Вершигора, за словами і свідченнями Героя Радянського Союзу П. Брайка, за намагання написати правду про загибель комісара С. Руднєва, після 15 років переслідувань, у березні 1963 р. був "задушений удавкою в рідному домі, в молдавському селі Северинівці..."