Розділ «20. Україна в роки німецько-радянської війни (1941-1945)»

Руднєв Семен Васильович (1899-1943) - видатний організатор партизанського руху в Україні під час німецько-радянської війни, Герой Радянського Союзу. У довоєнні роки зазнав репресій на основі хибних звинувачень. З перших днів війни організував партизанський загін на Сумщині. З жовтня 1941 року був комісаром партизанського з'єднання під командуванням С. Ковпака. Досвід Руднєва відіграв вирішальну роль в успішному проведенні бойових операцій. Разом із сином Радієм загинув при не до кінця з'ясованих обставинах у бою біля Делятина (Івано-Франківська область) під час Карпатського рейду.

У 1943 р. на півночі України були утворені з'єднання П. Куманька, М. Попудренка, І. Бовкуна та ін. Влітку 1943 р. партизани України визволили велику зону - Новоград-Волинський - Коростень - Житомир. У1943 р. - підірвали 3688 ешелонів (у 15 разів більше, ніж у 1942), 1469 залізничних і шосейних мостів. Протягом 1943- 1944 рр. партизани підірвали 4700 ешелонів ворога. Партизанські з'єднання України були багатонаціональними. Українці становили 46 % бійців найбільших п'яти з'єднань, росіяни - 37 %. Наприклад, у з'єднанні О. Федорова на березень 1944 року з понад 5 тис. бійців було 1976 українців і 1655 росіян, багато білорусів. У партизанських загонах України воювали майже 3 тис. поляків, 500 словаків і чехів, 300 угорців, 200 югославів та ін. - представники 60 національностей.

У березні - червні 1944 року на території Польщі діяли 15 українських загонів і з'єднань, очолюваних І. Артюховим, Г. Ковальовим, М. Недєліним, С. Саяковим, Б. Шангіним, В. Яремчуком. Вони налічували 4400 бійців. На території Чехословаччини із загарбниками боролися партизани під командуванням В. Квітинського, В. Карасьова, Л. Беренштейна, Д. Резуто та ін. Усього на окупованій території України воювали понад 45 партизанських з'єднань та майже 3 тис. загонів, за останніми підрахунками до 180 тис. бійців. Вони разом з підпільниками знищили до 100 тис. окупантів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, організували аварії 4 тис. ешелонів. 95 партизанів і підпільників України удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Складовою партизанського руху України стали дії Української повстанської армії (УПА). Цьому передували складні політичні події. Вище керівництво Німеччини розробляло кілька варіантів політики щодо окупованих територій СРСР. Гітлер вважав за необхідне завоювати на Сході "життєвий простір" для німецьких колоністів. А. Розенберг, який очолював міністерство у східних справах, вважав доцільним створення контрольованих Німеччиною національних державних структур (Україна, Прибалтика, Кавказ). Вони мали стати своєрідним кордоном між Європою і етнічно російськими територіями і сприяти розвалові СРСР. Цю ідею підтримали українські емігрантські кола, які сподівалися на відновлення незалежної соборної Української держави. Проте після загарбання в перші місяці війни величезних територій гітлерівці змінили свої наміри. Україна набувала важливого значення для економіки рейху і колоніального проекту Гітлера, тому пропозиції Розенберга було проігноровано. Натомість встановлювався жорстокий окупаційний режим, придушувалися будь-які вияви націоналізму.

На початку війни Організація українських націоналістів (ОУН) виступила проти Москви у союзі з німцями. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське військове з'єднання "Легіон українських націоналістів" , що налічувало до 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами "Нахтігаль" і "Роланд". Командували ними українські та німецькі офіцери. Українці назвали ці батальйони "Дружини українських націоналістів" (ДУН). ОУН планувала використати ці частини для утворення в майбутньому національної армії, а німці мали намір використовувати їх для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. На проголошення незалежної Української держави німці не погодилися: український уряд було розігнано, а деяких його діячів заарештовано, що поглибило розкол в ОУН на два крила.

ОУН(б) і створила УПА. У вересні 1941 року, після арешту німцями Бандери і розстрілу 40 провідних членів ОУН(м), серед них і поетеси Олени Теліги, ОУН поміняла тактику й почала організовувати окремі операції проти німців. Перші партизанські загони, що згодом увійшли до УПА, виникли на Поліссі й Волині та не були пов'язані з ОУН. На початку війни Т. Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР (Варшава), сформував із своїх бійців регулярну військову частину під назвою "Поліська Січ", пізніше перейменовану в Українську повстанську армію. її метою проголошувалося очищення району від залишків Червоної Армії. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити "Поліську Січ", тоді Бульба-Боровець розпочав проти них партизанську війну. Наприкінці 1942 р. ОУН(б) вирішила сформувати великі партизанські сили й підпорядкувала собі окремі підрозділи Бульби-Боровця та ОУН(м), названі УПА. Очолив її Роман Шухевич.

Шухевич Роман (псевдоніми - Тарас Чупринка, Тур; 1907-1950) - військовий діяч, член ОУН. У 1934- 1937 рр . - в'язень польських тюрем, концтабору. Належав до бандерівської фракції ОУН. У 1941 р. командував батальйоном "Нахтігаль". Восени 1943 р. став Головним командиром УПА. Загинув у бою під Львовом.

УПА контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом Галичини. Тільки восени 1944 р. УПА провела 800 рейдів. Після звільнення Західної України від німців УПА організувала низку акцій, щоб завадити мобілізації та депортаціям українського населення. Багато українських еміграційних джерел стверджує, що в апогеї своєї діяльності (кінець 1943 - початок 1944) чисельність УПА сягала майже 100 тис. бійців, інші підрахунки свідчать про 30-40 тис. бійців. її активно підтримувало західноукраїнське населення. За складом армія була переважно селянською, її бійці, будучи партизанами, здебільшого уникали відкритих боїв із регулярними частинами Червової Армії. Однак сутички між ними траплялися часто. Були й акції проти німців, здебільшого локального характеру: визволення жителів, яких намагалися вивезти до Німеччини, зіткнення з їх окремими частинами, рейди тилами тощо. 17-21 лютого 1943 року III конференція ОУН(б) прийняла рішення про збройну боротьбу з окупантами.

Бої із польською Армією Крайовою (АК) мали етнічне забарвлення. АК вирізала більшість місцевого населення українських районів Холмщини, а оунівці так само вчинили з польським населенням Волині. За польськими джерелами, як пише історик О. Субтельний, на Волині протягом 1943-1944 рр. загони служби безпеки ОУН вирізали 60- 80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей. Українці, посилаючись на документальні джерела, стверджують, що масові акції проти народу розпочалися ще у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини, а згодом продовжували різню у 1944-1945 рр. серед української меншості на захід від р. Сан.

Починаючи з лютого 1944 року, проти УПА, за даними НКВС, було проведено 26 685 операцій, протягом яких убито 98 846 повстанців, захоплено 104 990, з'явилося з повинною 48 800. Ці, явно завищені, дані НКВС засвідчують, що серед них було багато мирних жителів, які не мали до УПА жодного стосунку. З радянського боку загинуло майже 10 тис. осіб, 1343 поранено і 2456 пропало безвісти. Понад 200 тис. мирних жителів було репресовано за явну чи міфічну підтримку ОУН-УПА. Органи держбезпеки СРСР створили 379 фіктивних формувань УПА (6 тис. учасників), які страчували інколи цілі села. У відповідь УПА проводила каральні акції проти мирних жителів, військовослужбовців, представників органів влади, вчителів, бібліотекарів, інженерів та ін.

Загалом народна боротьба в тилу ворога була одним із вирішальних чинників, що прискорили наближення перемоги, хоча її організація урядом СРСР часто мала поквапний, непродуманий характер, що разом зі слабким забезпеченням призвело до великих втрат.

20.4. Діяльність робітників, селян і інтелігенції України у тилу

Український народ самовіддано працював у тилу. Більша частина перебазованих заводів з України почала давати продукцію вже навесні 1942 р., а до середини 1942 р. воєнну перебудову народного господарства було завершено. Майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах в 1942 р., становило обладнання, евакуйоване з України.

Українські трудівники брали участь у налагодженні воєнної промисловості. Наприклад, на танковому заводі, створеному на базі Челябінського тракторного та евакуйованих з Ленінграда й Харкова дизельних заводів, було виготовлено 18 тис. танків і САУ, 48 500 танкових двигунів. Бригада українського сталевара В. Амосова започаткувала метод швидкісного сталеваріння на Златоустівському металургійному заводі і виплавила за воєнні роки для танкової промисловості понад 35 тис. тонн сталі. Це потребувало величезного фізичного напруження людей, особливо за умов незадовільного забезпечення продовольством. Письменниця М. Шагінян після відвідання тилових міст писала: "Обкоми, райкоми обжираються, жеруть пайки робітників, а робітники голодують, ходять як тіні...". Працювали на оборону й мільйони в'язнів сталінських ГУЛАГів, серед яких було багато українців. Ці в'язні забезпечували рудою металургію і збудували майже 700 великих оборонних підприємств.

Самовідданість виявляли селяни, хоча виробничі потужності селянського господарства скоротилися майже наполовину. Навіть посуха у 1943 р. не викликала масового голоду.

Усі сили перемозі віддала українська інтелігенція. Під керівництвом академіка О. Богомольця було створено ефективні препарати для лікування поранених бійців. Працівники Свердловської станції переливання крові і АН УРСР спільними зусиллями запровадили новий стабілізатор крові - натрог, що дало змогу врятувати життя тисячам воїнів.

Співробітники Інституту електрозварювання АН УРСР запровадили нові методи електрозварювання під шаром флюсу на виробництві танків та авіабомб. Для цього місцеві органи влади і науковці допомогли українським вченим укомплектувати необхідними кадрами (28 фахівців) експериментальний цех, виділили додаткову площу в розмірі 350 м2, 12 станків тощо. Протягом 4 місяців заводи Уралу запустили майже 60 автозварювальних установок (напередодні битви на Курській дузі).

Важливе суспільно-політичне значення мала творчість українських письменників П. Тичини, М. Рильського, А. Малишка, В. Сосюри, Ю. Яновського. Воювали на 1-му

Українському фронті А. Малишко, Л. Дмитерко, С. Борзенко, на 3-му Українському фронті - С. Голованівський та О. Левада, І. Ле - на 2-му Українському і т. д. В Уфі українські літератори видавали журнал "Українська література" , книжки серії "Фронт і тил", "За Вітчизну", де друкували твори башкирських, татарських, українських і російських літераторів. Прикро, що багато творів, написаних в евакуації українськими літераторами, було згодом піддано шельмуванню. Ідеологічні наглядачі після війни нападали на М. Рильського (за доповідь "Київ в історії України", прочитану 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, поетичні твори "Подорож в молодість", "Київські октави", статтю про Т. Шевченка у 1942 р.), на Ю. Яновського - за роман "Жива вода", на І. Сенченка - за повість "Його покоління", на О. Довженка - за сценарій "Україна в огні", статті, "Щоденник", надрукований через багато років після війни.

Підтримували високий моральний дух народу і діячі театрального та музичного мистецтв України. Окрім постановки спектаклів на фронтову тематику, творчої співпраці з іншими діячами культури, за перший рік війни на фронті побувало 450 творчих бригад, які дали понад 150 тис. шефських концертів.