Розділ «1. Зародження людської цивілізації на землях України»

Бронзовий вік в Україні був завершальною стадією первіснообщинного ладу. В ньому поступово визріли передумови для виникнення станово-класових відносин, які утвердилися в часи патріархату. Тоді в українських степах з'явилися племена кочівників: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни.

Кіммерійці.

Про кіммерійців згадують писемні джерела, зокрема "Одіссея" Гомера. Населяли вони межиріччя Дону й Дністра наприкінці П - на початку І тис. до н. е. Про кіммерійців згадується також у Біблії. Основою їхнього господарства було скотарство як головна передумова існування кінних загонів, які здійснювали походи аж у Середню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію виробництва заліза з болотяних руд, а також металообробку, яка поліпшила їхнє озброєння.

У кіммерійському середовищі поряд з економічними відбувалися важливі суспільно-політичні процеси, зокрема перехід від військової демократії до станово-класового суспільства, в основі якого був рабовласницький спосіб виробництва. Відчужуваний додатковий продукт нагромаджувався в руках "царів" (вождів міжплемінних союзів) та знаті.

Ведучи безперервні війни, кіммерійці вдосконалювали воєнне мистецтво. Свідченням цього є їхні успішні походи на Близький Схід - в Ассирію та Урарту (VIII - перша половина VII ст. до н. е.).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців розпалося у VII ст. до н. е. під могутнім натиском скіфських племен. З часом кіммерійці асимілювалися зі скіфами.

Скіфи.

У середині VII ст. у степах на півдні України з'явилися іраномовні племена скіфів. Вони займали також лісостепову зону України. Скіфськими землями протікали Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тирас (Дністер), Танаїс (Дон), Істр (Дунай), Пората (Прут) та інші ріки.

Геродот

(Прибл. 490 - 480 рр. - прибл. 430-424 рр. до н. е.) - найвідоміший давньогрецький історик. У "Історії греко-перських воєн" висвітлив історію греко-перських воєн від 500 до 478 року до н. е. і коротко історію Ассирії, Персії, Вавилону, Єгипту, Самосу, Кірени, Лівії і Скіфії того часу. Описав племена, які жили на території теперішньої України. Головний твір - "Гісторійс аподейксіс" ("Опис історії", або просто "Історії", або, в іншому варіанті, "Історіон бібліа єн пса" - "Історій дев'ять книг") містить відомості про світ еллінів та навколишніх варварів і про взаємини між ними.

Північному Причорномор'ю присвячена четверта книга Геродота під назвою "Мельпомена". Геродот охарактеризував етноси, що проживали на землях Скіфії: борисфенітів, ольвіополітів, калліпідів, алізонів, андрофагів, савроматів, тіссагетів, ісседонів, гіперборів, амазонок, неврів, меланхленів, будинів і власне скіфів - царських, землеробів (орачів) і скотарів (кочових скіфів).

Згідно з його твердженнями у пониззі Південного Бугу жили кал ліпіди ("прекраснокінні"); вище від них - алазони; далі на північ, між Дніпром і Дністром, - скіфи-орачі. Усі вони займалися рільництвом. Геродот зазначав, що скіфи-орачі вирощували зерно на продаж грецьким колоніям у Причорномор'ї, переважно Ольвії. Степовими просторами Лівобережжя й Правобережжя володіли скіфи-кочівники й царські скіфи. Вони також мали торговельні зв'язки з грецькими колоніями.

Згадані річки, між якими розселялися скіфи та інші племена, в той час не зовсім відповідали сучасним уявленням про них. Зокрема, витоком Дніпра давні народи вважали річку Березину. Тому, якщо ця гіпотеза правильна, слід вважати, що давня назва Дніпра - Борисфен - збереглася до наших часів (острів Березань).

Сусідами скіфів були народи, етнічно не споріднені з прийшлими кочівниками. У лісостеповій та поліській зонах України, як вважав Геродот, проживали неври, меланхлени ("чорноризці"), андрофаги ("людожери"), гелони, будини та ін.

Наприкінці VI ст. до н. е. в Причорноморському степу утворилося державне об'єднання, очолене скіфами, до якого увійшло населення степових і лісостепових регіонів. Правив державою цар. Йому і племінній верхівці належала вища влада. Столиця цієї могутньої держави розташовувалася на Нижньому Дніпрі (поблизу сучасного м. Кам'янка-Дніпровська). Влада передавалася у спадок від батька до молодшого сина. Суспільство формували найвища аристократія, общинники, воїни, жерці. Історики твердять, що ці соціальні відмінності могли зумовлюватися етнічними особливостями: нерідко траплялися випадки, коли владні або інші функції в багатоетнічному суспільстві повністю були зосереджені в руках одного з етносів. Розквіт скіфської держави припав на VI-IV ст. до н. е., про що свідчать розкопки царських курганів.

Значущою подією в історії скіфів була війна проти перського царя Дарія І (прибл. 513 р. до н. е.). Цей народ регулярно вів війни проти своїх сусідів, особливо фракійців (з V ст. до н. е.), що стало причиною зіткнення з Македонією. У 339 р. до н. е. у битві з царем Філіппом II Македонським скіфи були переможені. У 331 р. до н. е. 30-тисячне військо Зопіріона (полководця Олександра Македонського) було повністю розгромлене.

Скіфи за царювання Скілура і Палака намагалися встановити своє панування на території всього Кримського півострова. Проте здолати опір Боспорської держави і Херсонеса їм не вдалося. Не зумівши зберегти свою перевагу, скіфи поступово розчинилися в сарматському середовищі.

Скіфська культура увібрала кращі досягнення цивілізацій Кавказу, Сходу, а найбільше - Греції та Риму. Сама ж Скіфія мала певний вплив на суспільний устрій, економіку, культуру та ідеологію лісостепової України. Однак тривала експлуатація цих земель виснажила скіфів, що й стало однією з головних причин зникнення їхньої держави.

Наприкінці III ст. до н. е. розпочався завершальний період скіфської історії. Під натиском сарматів основна частина цього народу відступила в Нижнє Подніпров'я та степовий Крим. Була заснована нова столиця Неаполь, тобто Нове місто (грецька назва). Залишки міста збереглися на околиці сучасного Сімферополя. У згаданій місцевості постало нове державне об'єднання, відоме як Мала Скіфія. Історія цього царства пов'язана з успішною боротьбою за грецькі міста Північного Причорномор'я, зокрема Херсонес та Ольвію, з війнами проти сарматів та Понтійського царства.

На останньому етапі історії скіфів став інтенсивнішим процес державотворення, зароджувалися міста, зміцніли зв'язки з грецькими колоніями Причорномор'я. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н. е., а також у перших століттях нашої ери. Розпалася вона у III ст. н. е. під ударами сарматів з півночі та римських міст-держав з півдня і остаточно загинула внаслідок навали гунів у IV ст.