Розділ «11. Культура України XVI-XVIII ст.»

Ковнір Степан (Стефан) Дем'янович (1695-1786) - архітектор і будівничий. Кріпак Києво-Печерської лаври. У цьому монастирі навчався будівельної справи, понад 60 років працював під керівництвом і разом з архітекторами П. Неєловим, Й. Шеделем та І. Григоровичем-Барським. Найвідоміші споруди, зведені Ковніром: так званий Ковнірський корпус (1744-1745) та дзвіниці на Ближніх (1759-1763)і Дальніх (1754-1761, за проектом І. Григоровича-Барського) печерах у Києво-Печерській лаврі; дзвіниця Києво-Братського монастиря (1756-1759); Київський палац (1752-1756, за проектом П. Неєлова); церква і дзвіниця у Василькові (1756-1759); Троїцька церква у Київській пустині біля Києва (1763-1767). Споруди Ковніра - характерний приклад українського бароко.

Чудовими зразками київської школи монументального живопису є розписи Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі. Особливо вражають своєю майстерною роботою композиції "Похід праведників у рай" у прибудові храму, "Нікейський церковний собор" у центральній частині храму та ін. Настінні розписи поновлювалися у 1722 р. Руками майстрів Київської школи були зроблені розписи Густинського та Хрестоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

Істотною ознакою храмового живопису став ктиторський (офійний) портрет. Так, у вівтарній частиш Успенського собору Києво-Печерської лаври було зображено 85 осіб історичного минулого, починаючи від князів Київської Русі.

Як майстер станкового іконописного живопису кінця XVII - початку ХУЛІ ст. прославився Іван Руткович, пензлеві якого належить іконостас П'ятницької церкви м. Жовкви. Талановитим майстром, вихованим на традиціях українського живопису, був Ілич Бродлакович із Галичини.

До кінця XVII ст. живопису в Україні навчали в цехових, позацехових, а також монастирських майстернях. Однією з них була майстерня Києво-Печерської лаври, з якою пов'язана творчість видатного гравера Антонія (Тарасевича).

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався портрет ("парсунний живопис"). До наших часів збереглися зображення козацької старшини - гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи, воєначальників - Леонтія Свічки, Семена Сулими та ін. Портретисти продовжували традиції відомих художників ХУП ст. Ф. Сеньковича, С. Корунки, І. Рутковича та ін. Українське образотворче мистецтво XVIII ст. пишалось і такими іменами, як А. Лисенко, Д. Левицький і В. Боровиковський, чиї твори були окрасою російських і західноєвропейських художніх галерей.

Розвивався такий вид мистецтва як народна картина. Всюди можна було побачити численних "козаків-бандуристів" чи "козаків-мамаїв", які втілювали найкращі волелюбні риси українського народу.

XVII-XVIII ст. були періодом розквіту графічного мистецтва. Найбільші школи графіки діяли в Київській академії, Києво-Печерській лаврі, а також у Чернігові та Львові. Представниками графічної школи Київської академії були відомі майстри І. Щирський, Г. Левицький, Д. Галяховський, Н. Зубрицький, Л. Тарасевич, І. Мігура, М. Карнавський, А. Козачковський та ін. Вони творили здебільшого в стилі бароко, який в Україні поєднував і європейські, і національні традиції. Книги, ілюстровані гравюрами українських художників, були відомі в багатьох країнах світу, а вчилися з них вихідці з Росії, Білорусі, Сербії, Греції, Литви, Польщі, Німеччини.

У архітектурі перепліталося багато стилів. Удосконалювалася техніка будівництва, поряд із дерев'яними матеріалами використовували камінь, залізо, скло. Зводили світські споруди - магістрати, школи, колегії. Особливим здобутком архітектури тих часів було будівництво православних храмів: Троїцький собор у Чернігові, Мгарський монастир біля Лубен, Богоявленська церква Братського монастиря, Військово-Микільський собор, Всесвятська та Хрестоздвиженська церкви Києво-Печерської лаври та ін. Усім їм притаманне гармонійне поєднання основ монументального будівництва часів Київської Русі з досягненнями європейського бароко і традиціями місцевої архітектури, витонченість і динамічність композиції. Чимало прислужився цьому гетьман Іван Мазепа, який виявив себе палким оборонцем національної культури, мистецтва, науки, а надто православної церкви. Підтримуючи традиції, закладені гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним та його наступниками, у 1693 р. Мазепа наново збудував Богоявленську церкву Братського монастиря, звів по всій Україні власним коштом до 20 церков. Ці споруди, різні за виконанням, мають і спільні ознаки, названі "Мазепиним бароко" . Було відновлено Києво-Печерську лавру, яку обнесли міцним муром. Мазепа своїм коштом обновив Софійський собор і побудував славетну Софійську дзвіницю, яка й нині милує око. У Пустинно-Микільському монастирі у Києві гетьман вибудував у 1690 р. нову церкву св. Миколи (з 1831 - Військово-Микільський собор).

Богоявленську церкву Братського монастиря і соборну церкву св. Миколи, збудовані в останнє десятиріччя XVII ст., вважали найкращими спорудами київського бароко. Обидві пам'ятки української архітектури в середині 30-х років знищила радянська влада як українські національні символи.

Відомим архітектором України був І. Григорович-Барський, який прославився, спорудивши надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську та Набережно-Микільську церкви, фонтан "Самсон" у Києві та ін.

Унікальні пам'ятки архітектури збудовані в середині XVIII ст.: велична Андріївська церква (архітектори Б. Растреллі, І. Мічурін), собор Різдва в Козельці (архітектори А. Квасов, І. Григорович-Барський), комплекс церков Почаївської лаври (архітектори Г. Гофман, П. і М. Полейовські, Ф. Кульчицький) та ін.

Отже, культура України XVI-XVIII ст. є складовою історії українського народу, який у тяжкій боротьбі за свою свободу і незалежність зумів не тільки зберегти, а й створити нові національні культурні надбання. Цьому сприяли відхід від середньовічних канонів, поширення ідей просвітництва і водночас збереження традицій часів Київської Русі.