Розділ «11. Культура України XVI-XVIII ст.»

Величко Самійло (Самоїл) Васильович (?-після 1728) - історіограф. Народився на Полтавщині, навчався в Київській академії. Служив канцеляристом у козацькому війську. Автор фундаментального тритомного видання "Сказаніє о войне козацкой з поляками..." (1720), яке охоплює події української історії 1648-1700 pp.

Найвидатнішою пам'яткою є "История Русов или Малой России ", написана в 60-ті роки XVIII ст. і вперше надрукована у 1846 р. Історію України автор, особу якого не встановлено, почав із часів слов'янського розселення, а український народ розглядав як осібний від поляків і росіян. До Росії приєдналися українці "як рівні з рівними, як вільні з вільними". Цей твір першим утвердив ідею державності України.

У той період працювали і відомі історики: Петро Симоновський (1717-1809) - автор "Краткого описания о козацком малороссийском народе", Василь Рубан (1724- 1795), який видав "Краткую летопись Малой России" невідомого автора, вчений-історіограф Микола Бантиш-Каменський (1787-1814) та ін.

Дедалі більшого значення набувало і вивчення природничих наук, математики й медицини. Курси лекцій И. Горбацького, І. Гізеля, С. Яворського, І. Галятовського та ін. професорів академії містили елементи астрономії, фізики, біології, медицини.

Значну роль відігравала академія і в розвитку бібліотечної справи в Україні: бібліотека Київської академії у другій половині XVIII ст. налічувала майже 12 тис. томів. Понад 2 тис. книг передав їй П. Могила; надходили книги як вітчизняних, так і зарубіжних видавництв і з інших місць. Вища влада в особі гетьманів України підтримувала академію матеріально і морально. Особливо багато зробив для цього гетьман І. Мазепа. Допомагав він і Братському монастирю, ігуменею якого була мати гетьмана Магдалива. Українська культура досягла високого рівня, однак після Полтавської битви, коли Петро І розпочав репресивну політику проти України, становище різко погіршилося. Згодом справжній наступ на українську культуру розгорнула Катерина II. Однак академія вистояла і залишилася центром культури України. 1783 р. у ній було запроваджено навчання російською мовою. На той час академія, попри всі її досягнення, вже не могла повністю задовольняти культурні потреби населення. Тому на початку XVIII ст. випускники академії заснували школи й семінарії майже в усіх великих містах України на доповнення діючих народних шкіл. Так, у 1748 р. на території семи полків Гетьманщини було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення - одна. У 1767 р. тільки в Чернігівському полку діяло 143 школи, або одна на 746 душ. У Слобідській Україні в чотирьох полках було 124 школи. їх засновувало населення власним коштом. Сільська громада сама запрошувала вчителя. На малих хуторах дітей навчали перехожі вчителі - так звані мандрівні дяки. У кожному селі містився утримуваний коштом громади "шпиталь", де проживали вбогі, старі самотні люди та сироти, які навчалися в школі. Цю благородну справу продовжували і випускники академії.

У відкритій у 1701 р. Слов'яно-греко-латинській академії викладали 95 професорів Київської академії. До академії "по науку" приходили молдавани, волохи, серби, болгари, греки і т. д. У свою чергу, студенти й випускники академії навчалися в університетах Італії, Німеччини, Австрії, Франції та інших країн, що сприяло становленню міжнародних зв'язків українських діячів культури.

Музична культура. Театр. Музично-пісенна творчість завжди посідала помітне місце в Україні. У XVI-XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Києва, а потім у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (підручниками з музики, перший з яких було видано у Львові у 1700). У церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа та ін.). Партесний (церковний) спів під назвою "київський" поширився як в Москві, так і в інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив український композитор Микола Дилецький у "Граматиці музикійській" (1677) найкращому музичному посібнику того часу. Музичні осередки виникли в Чернігові, Львові, Харкові, Ніжині та інших містах. Музичною столицею став Глухів - резиденція гетьмана України XVIII ст. Тут відкрилася спеціальна школа, де навчали вокального співу, гри на скрипці, басах, гуслях, флейтах.

Розвивалась усна народна творчість. Найбагатші етнографічні записи зібрано на території Слобідської Україна. Перший запис обряду українського весілля зроблено саме тут і видано в Петербурзі 1777 р. До XX ст. славилася кобзарями, носіями народної пам'яті та музичної культури України, Харківщина. Грали не тільки на кобзі: в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали та ін. У XVII-XVIII ст. українських співаків часто кликали до царського та патріаршого хорів, до придворних капел; при дворі царя Михайла Федоровича органістами служили українці. Співав при дворі в хоровій капелі філософ Григорій Сковорода.

Значну увагу приділяли музичному вихованню у Києво-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович ще в 50-ті роки ХУП ст. організував музично-хорову школу, студентський хор якої налічував майже 300 осіб. Кращими в Києві були академічний та братський (монастирський) хори, свято яких щорічно відбувалося на Контрактовім майдані Подолу. Студентський хор і оркестр виступали під час літніх гулянь на Борщагівці, Шулявці, Глибочиці, біля Кирилівського монастиря, а взимку - у трапезній Братського монастиря. Професійними композиторами були А. Ведель та М. Березовський. Березовського вважають першим українським церковним композитором.

Березовський Максим Созонтович (1745-1777) - композитор і співак. Народився в козацькій родині. Вчився у глухівській школі та в Київській духовній академії, де почав писати власні твори. 31758 р. - в придворній капелі (м. Оранієнбаум). У 1769-1773 рр. вчився у Болонській академії, у 1774 р. у Ліворно (Італія) поставив першу українську оперу - "Демофонт". 1775 р. повернувся до Петербурга, де внаслідок придворних інтриг та інших обставин психічно захворів і покінчив життя самогубством. Березовський - перший представник раннього класичного стилю в українській музиці, один із творців національного хорального стилю духовних співів, а також автор перших зразків церковної музики в українській музичній творчості.

Ведель Артемій Лук'янович (1767-1808) - композитор, диригент, співак, скрипаль. Народився в сім'ї київських міщан Лук'яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських. Прізвище Ведель, вірогідно, - скорочена форма від Ведельський. Навчався в Києво-Могилянській академії до 1787 р. Там диригував студентським хором та оркестром. У1788 р. був відряджений з малолітніми співаками до Москви. У 1792 р. повернувся до Києва. Деякий час керував хором Києво-Могилянської академії. Він переніс у церковні співи мотиви українських пісень - це "Літургії", "Всенощна", "Київські розсіви" та ін. У 1796 р. в Харкові організував новий хор і оркестр. Наприкінці літа 1798 р. знову повернувся до Києва. Став жертвою наклепу і 9 років провів у київській божевільні. Помер 14 липня 1808 року. Похований на Щековицькому кладовищі, яке нині зруйноване. Відомо 80 його музичних творів.

Не менш значущим є доробок земляка М. Березовського (обидва з Глухова, і обидва навчалися в Італії) Д. Бортнянського.

Бортнянський Дмитро Степанович (1751-1825) - композитор, диригент, педагог. Народився в м. Глухові на Чернігівщині. Вчився у Глухівській співацькій школі, з 1758 р. - у Петербурзькій придворній співацькій капелі. У 1769-1779 pp. проживав в Італії, де написав на італійські лібрето опери "Креонт" (1777), "Алкід" (1778) і "Квінт Фабій" (1779), а також літургії на латинські й німецькі тексти. У 1779-1796 pp. - капельмейстер при царському дворі в Гатчині й Павловську. У цей період написав на французькі тексти опери "Сокіл", "Свято сеньйора" (обидві у 1786), "Син-суперник" (1787), низку камерно-інструментальних творів, цикл пісень. З 1796 р. і до смерті був управителем придворної співацької капели. Автор понад 100 хорових церковних творів, перших фортепіанних сонат. У своїй багатогранній творчості блискуче поєднував традиції українського хорового мистецтва і кращі досягнення європейської музики.

Помітний доробок в українській культурі залишила драматургія України, яка була основою театрального мистецтва. До українських драматургів цієї епохи належали Феофан Прокопович (трагікомедія "Владимир", 1705), Лаврін Горка ("Іосиф Патріарха", 1708), Дмитрій Ростовський (Туптало) ("Успенская драма" та ін.), Семен Полоцький (комедія "О блудном сыне"), Мануїл Козачинський, Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Феофан Трофимович, Іван Некрашевич та ін. На початку XVII ст. у стінах академії виник театр, на сцені якого ставилися твори українських драматургів.

Вихідці з України засновували театри і в інших краях (у Москві - С. Полоцький, Ф. Прокопович; у Мотилеві - Г. Кониський; у Сербії - М. Козачинський). У XVHI ст. українці ставили свої драми далеко за межами України. Саме вони утворили шкільні театри в Харкові, Казані, Тобольську, Новгороді, Москві, Смоленську.

Отже, український театр і музичне мистецтво залишили помітний слід у культурному житті.

Живопис. Архітектура.

Становлення нового типу освіти, надбання світової культури вплинули і на образотворче мистецтво та архітектуру України. Живописці, графіки, скульптори переходили від канонів середньовіччя до національних форм. Особливо помітно це позначилося на монументально-декоративному мистецтві. Народні мотиви виявляються у розписах церков Чесного Хреста у Дрогобичі, Св. Духа в Потеличі (XVU ст.) та ін.

До середини XVIII ст. формувалися школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні і при київському Софійському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському монастирі (видатний майстер П. Казанович), Троїцько-Іллінському монастирі в Чернігові та ін. Лаврські гравери та живописці часто навчалися за кордоном. Творчість деяких із них, особливо Олександра та Монтія Тарасевичів, Аверкія Козачківського, Григорія Левицького, безпосередньо вплинула на формування художнього напряму багатьох іконописних майстерень України та Росії.

Головну увагу лаврські майстри зосередили на оформленні Успенського собору, який був одним із найбільших досягнень українського бароко. Стіни апсиди і фронтони на фасадах, бані, вікна й портали було оздоблено ліпним орнаментом, ніші прикрашено чудовим живописом (майстри С. Ковнір, І. Білинський, Г. Пастухов). Всередині собору вражав своєю красою величезний іконостас, що його подарували гетьман І. Скоропадський та його дружина Анастасія. Він мав п'ять рядів ікон (майстри Я. Глинський та С. Лубенський), був зроблений з різьбленого й позолоченого дерева чернігівським майстром Г. Петровим. Срібну царську браму цього іконостасу в 1752 р. виконав М. Юревич (собор підірвали залишені в окупованому німцями Києві агенти НКВС 3 листопада 1941 року).