Розділ «11. Культура України XVI-XVIII ст.»

Надбанням культурного розвитку України другої половини XVII-XVIII ст. було і те, що, хоча на Гетьманщині, на Правобережжі та на землях Західної України він відбувався за різних умов, збереглася єдність національної культури.

На розвиток української культури цього періоду безпосередньо вплинула визвольна війна 1648-1657 рр. та її суспільно-політичні й соціально-економічні наслідки. Одне те, що на значній частині українських земель було ліквідовано магнатсько-шляхетський феодальний гніт і кріпосництво, стимулювало творчі сили українського народу. Звільнення від національно-релігійного гніту та консолідація народних мас в ході визвольної війни сприяли підвищенню національної свідомості українців, що виявилося у культурному житті. Патріотизм і героїка визвольної боротьби українського народу стали лейтмотивом багатьох жанрів літератури і мистецтва. Характерною ознакою культури цього періоду було і те, що культура нації зазнала впливу культур держав, до яких належали дві частини України, водночас впливаючи і на розвиток культури цих держав.

Отже, саме Київ став центром розвитку освіти, культури, науки, книгодрукування, головним осередком православ'я в Україні.

11.4. Розвиток літератури і мистецтва в Україні

Невід'ємною частиною української культури були література і мистецтво.

Література, літописання.

Формування української мови спонукало царизм вдаватися до різних санкцій, "дабы малороссийский народ не почитал себя отличным от великороссийского". Приймалися закони про заборону друку, а потім і викладання українською мовою. Але під тяжким гнітом мова українського народу продовжувала розвиватися. Це засвідчують здобутки на літературній ниві Ф. Прокоповича, Г. Кониського, Г. Сковороди та ін.

У літературне життя України ввійшла і російська література (твори А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М. Ломоносова, О. Сумарокова). Російську мову і поезію в Києво-Могилянській академії почали вивчати з 1751 р. Це майже збіглось у часі з забороною друкувати українською мовою книги, вести діловодство і, нарешті, викладати. Але літературна українська мова вже існувала. Тривало навчання дітей простого люду з допомогою перших букварів, випущених лаврською друкарнею. Так, 1760 р. на замовлення лубенського полковника було надруковано 2 тис. букварів і часословів для навчання дітей козаків. У 1775 р., попри заборону всього українського, лаврська друкарня видала букварі для навчання грамоти солдатських і селянських дітей.

Навколо Києво-Могилянській академії в той період згуртувалися представники української поетичної школи, її викладачі написали низку посібників із поетики й риторики, в яких розробляли теорію літератури, зокрема поезії.

Започаткував формування київської поетичної школи О. Митура (початок XVII ст.). У Чернігові її представниками були вихованець академії архієпископ Лазар Баранович (1620-1693) та поет, засновник Чернігівської колегії, Іван Максимович (1651-1715). У Ростові творив митрополит Дмитро Туптало. Під впливом академії розвивав свою поетичну теорію і Михайло Ломоносов.

Найбагатшою була українська поезія періоду бароко - духовні вірші, призначені для співу з найрізноманітнішою тематикою: прославлення Ісуса Христа та Богородиці, пісні на честь свят (Різдва, Великодня), окремих ікон (наприклад, у "Руні орошеному" Д. Туптала, 1680) або святих. Не бракувало пісень із світською тематикою та пісень про діячів і героїв, зокрема Сагайдачного, Хмельницькою, Мазепу та ін.

Філософську думку другої половини XVII ст. розвивали вчені Києво-Могилянської академії Йосиф Горбацький (?-1653), згодом ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря; Інокентій Гізель(прибл. 1600-1683), ректорі викладач академії; Стефан Яворський (1658-1722), відомий вчений, поет і церковний діяч. Нову плеяду вчених-філософів (перша половина XVIII ст.) сформували такі відомі діячі, як Феофан Прокопович, Григорій Кониський та ін.

Особливо помітний слід в історії вітчизняної філософії і культури залишив Г. Сковорода.

Сковорода Григорій Савич (1722-1794) - мислитель, письменник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив з козацького роду. У 1734-1753 рр. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 рр. був співаком придворної капели в Петербурзі. 1745 р. з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 р. деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. Працював учителем сина багатого поміщика (1753), а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік пробув в Троїце-Сергієвій лаврі. Після повернення в Україну знову працює домашнім учителем, а потім викладає у Харківському колегіумі. Із творчої спадщини митця відомі "Сад божественных песней" (1756). "Басни Харьковскія" (1774) та ін. Останні 25 років життя він мандрував Україною, проповідуючи свої ідеї. Тоді ж і написав свої основні твори - "Діалог, или Розглагол о древнем мире", "Наркісс. Разговор о том: узнай себя" та ін.

Передусім Сковороду цікавило, як людина може стати щасливою. Ключем до цього було пізнання самого себе. Завжди вболіваючи за простих людей, критикуючи діючий суспільний лад, він набув великої популярності. Перекази та легенди свідчать, що Сковорода сам собі написав таку епітафію: "Світ ловив мене, та не спіймав". Творчість мислителя відіграла значну роль у розвитку громадсько-політичної думки XVIII ст. і мала великий вплив на українську літературу.

Зросла в ті часи і роль історичної науки, суспільно-політичних знань у цілому. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Бара новину, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. У їхніх працях відобразилися основні історичні події тих часів, у тому числі й визвольна війна 1648-1657 рр.

Історичні події, що відбулися в Україні у XVII ст., залишили слід у переказах, легендах, літописах. Серед них найвідомішими є Густинський, Львівський, Київський, Острозький літописи та "Хроніка" Феодосія Афоновича (?-1677) - вихованця Київської академії, а згодом ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря.

1674 р. у друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синопсис" - за словами М. Грушевського, "перша історія України". Його автором вважають І. Гізеля. Усього у XVII-XIX ст. "Синопсис" видавався 30 разів. Знаменною подією було й видання 1661 р. Києво-Печерського патерика (у 1678 вийшло його друге видання).

Наприкінці XVII на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи - спроба переходу від літописання до історичної науки, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії Самовидець, Григорій Грабянка й Самійло Величко.

Грабянка Григорій Іванович (? - прибл. 1737) - історіограф. Походив з козацької старшини. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі, потім служив (з 1686) у козацькому війську, 1730 р. стає гадяцьким полковником. Учасник багатьох битв і походів. Помер від поранення під час кримського походу проти татар. Автор знаменитого літопису "Действія презельной и от начала поляков небывалой брани Богдана Хмельницкого..." (1710).