РОЗДІЛ 5. ВПЛИВ ОФШОРНОГО БІЗНЕСУ НА РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Варто наголосити, що хоча офшорні зони і є привабливими для діяльності нерезидентів у пільговому режимі, багато країн, у тому числі Україна, ще не визначилися щодо юридичного оформлення цих зон, умов і доцільності їх заснування. Так, діюче українське законодавство з урегулювання взаємовідносин суб'єктів офшорної діяльності умовно можна поділити на три групи:

• базове офшорне законодавство;

• антиофшорне законодавство;

• законодавство, що регулює заходи, спрямовані на збирання й аналіз інформації, що стосується взаємовідносин "резидент України – офшорна компанія".

До першої групи належать нормативно-правові акти, що визначають поняття, основні риси, принципи встановлення резидентності, принципи діяльності офшорних зон, порядок створення і ліквідації та механізм їх функціонування, загальні правові й економічні основи статусу форм ведення підприємницької діяльності, способи оподаткування доходів, а також загальні правила регулювання відносин між суб'єктами офшорної діяльності. Нині в Україні діє базовий у даній сфері Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 р., який визначає державну стратегію і тактику в галузі розбудови спеціальних зон і територій пріоритетного розвитку. Проте в цьому Законі України взагалі не згадують термін офшор. У Податковому кодексі України зазначається, що: офшорні зони – це спеціальні економічні зони, у яких застосовують особливі правила оподаткування. У ньому також не наведено системного та детального розкриття поняття офшору.

До другої групи належать нормативно-правові акти, які спрямовані на те, щоб резиденту України економічно було б невигідно імпортувати товари та послуги з офшорних центрів, а також щодо розв'язання проблеми втечі капіталу за кордон. У п. 18.3 ст. 18 у редакції Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" 1997 р. було визначено: "у разі укладення договорів, які передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, що розташовані в офшорних зонах, чи при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів або через їх банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється така оплата (у грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів або нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включають до складу їх валових витрат у сумі, що становить 85 % оплаченої вартості цих товарів (робіт, послуг)". Проте в цьому законі не було визначення понять офшор, офшорна зона, офшорна територія, офшорна юрисдикція. Перелік офшорних зон щорічно оприлюднює Кабінет Міністрів України, проте в ньому, окрім переліку держав, у яких функціонують офшорні зони, знову ж таки не подано тлумачення поняття офшор чи офшорна зона.

До третьої групи належать нормативно-правові акти, що регулюють заходи, спрямовані на виявлення загальносвітової тенденції розвитку офшорного бізнесу, встановлення контролю за зовнішньоекономічною діяльністю резидентів України, виявлення незаконних операцій, пов'язаних із легалізацією коштів, отриманих незаконним шляхом. Проте жоден із нормативно- правових актів даної групи не розкриває поняття офшор.

Формування офшорного бізнесу в Україні доцільно розглядати крізь призму розвитку спеціальних вільних економічних зон.

На початку 80-х pp., коли почали розгортатися процеси лібералізації економічного життя, ринкових і структурних перетворень у народному господарстві, регіони України виявили зацікавленість до створення на власній території особливих, спеціальних, підприємницьких вільних зон. ''Піонерами” цього процесу стали Закарпатська, Одеська, Чернівецька, Харківська, Дніпропетровська обл. й Автономна Республіка Крим. Однак ухвалення рішення із цього питання відкладалося з об'єктивних причин. До них належать: відсутність відповідної законодавчої бази і затвердженої на державному рівні концепції регіональної політики, програми розбудови в Україні ВЕЗ, невизначеність перспектив господарського розвитку тощо. Нерішучість владних структур із цього питання створювала подвійну ситуацію, коли ініціатива регіонів не знаходила дієвої підтримки уряду.

Першими кроками виходу із цієї ситуації стали: ухвалення Верховною Радою України в 1992 р. Закону "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", утворення компетентної Міжвідомчої комісії з розгляду і підготовки документів із заснування ВЕЗ, схвалення Кабінетом Міністрів України "Основних напрямів державної регіональної економічної політики України" та Концепції розбудови на території держави спеціальних (вільних) економічних зон (Постанова № 167 від 14.03.94). Прийняття зазначених документів створило правові підвалини діяльності зон.

Спеціальну (вільну) економічну зону (special/free economic zone) визначають законодавством України як частину території держави, у межах якої встановлено спеціальний правовий режим економічної діяльності.

Вихідними критеріями віднесення будь-яких територіально-господарських формувань до ВЕЗ є:

• умовна екстериторіальність й індеферентність торговому режиму приймаючої держави;

• націленість на активізацію зовнішньоекономічних зв'язків (обмін капіталами, товарами, технологіями тощо);

• наявність особливого, пільгового відносно діючого загальнодержавного, інвестиційного клімату у складі податкового, валютно-фінансового й організаційно-правового режиму діяльності суб'єктів зони.

Законодавством України дозволено створювати: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі, туристично- рекреаційні, страхові, банківські зони тощо. За функціональними ознаками розрізняють п'ять типів зон:

• зовнішньоторговельні,

• торговельно-виробничі,

• науково-технічні,

• туристично-рекреаційні,